2016: п’ятиріччя

Оновлено: 27.09.2016

2016 року ми поєднали інавгурацію нового навчального року з відзначенням п’ятиріччя Школи журналістики УКУ. У перший день урочистостей свої історії розповідали випускники магістерської програми з журналістики: 

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ ПРО СВІДЧЕННЯ. СЛУЖІННЯ. СПІЛКУВАННЯ

У другий день гостями інавгураційної церемонії стали також наші друзі-медійники, що допомагали Школі журналістики УКУ протягом цих п’яти років. Вперше в історії школи було вручено започатковану випускниками стипендію.

Співведучими заходу були наш викладач Андрій Великий та його колега по радіо Львівська Хвиля, випускник Школи журналістики УКУ Артур Бобрик

З інавгураційною лекцією виступив керівник англомовної служби Радіо Ватикан Шон-Патрік Лаветт

текст лекції

Свої відеопрезентації представили нові набори магістерських програм із медіакомунікацій та журналістики

Першим свою історію про випускників та студентів Школи журналістики УКУ розповів Володимир Павлів

Школа журналістики УКУ, як мабуть і кожна подібна школа на світі, з року на рік, від набору до набору живе в очікуванні ідеального студента.

Всім викладачам, ніби й відомо, що ідеального студента не буває. Але не є таємницею, що наша Школа ставить собі завищені вимоги.

А потім корегує їх від набору до набору. (Наприклад, так: ну, поки немає ідеальних, то нехай будуть найкращі; забракло найкращих, то хай будуть хоч хороші; не назбиралось хороших, то хай вже будуть хоч придатні для навчання – чогось тай навчимо. Головне, щоб були мотивовані). Тому головним нашим запитанням на співбесіді є: яка ваша мотивація?

Відповідь на це запитання мала б дати нам натяк на те, чи даний вступник кваліфікується на роль ідеального студента? Однак, як показує досвід – не дає. Проблема, чесно кажучи, полягає ще й у тому, що критерії визначення ідеального студента дещо відрізняються й в усіх нас – працівників кафедри, членів Приймальної комісії. Отже, який він ідеальний студент?

Для мене це прототип універсальної мультиварки – якій задав програму, натиснув кнопку, а вона все зробить сама, в той час як я буду безтурботно насолоджуватись життям. А от вже Отар Довженко не може насолоджуватись життям, якщо він не бере участі в процесі приготування матеріалу. Тому для нього ідеальним студентом є швидше той, котрий не тільки представляє якісний власний рецепт, але й готовий сприймати і вносити Отарові корективи і вдосконалення. Для Катрусі Івах ідеальним є той студент, який здає все вчасно, без додаткових роз’яснень і без помилок. Звісно, не має меж досконалості – якби студент ще сам виставляв собі оцінки і заповнював відомості, то був би суперідеальним. Натомість, Вікторія Бабенко виходить із зовсім іншої концепції. Вона на старті сприймає всіх наших вступників як ідеальних, а потім з великим опором, під натиском інших працівників кафедри, погоджується таки визнати, що так до досконалості їм все ж чогось бракує.

Ну і вже зовсім інша історія – це Ігор Балинський. Маючи високий статус Шефа, він же не може собі дозволити бути шефом неідеальних студентів. З іншого боку, будучи людиною притомною, відповідальною і прагматичною, Балинський розуміє, що всі вони далекі від ідеалу. З цієї непростої ситуації він виходить у екзистенційно-філософський спосіб. А саме – трактує всіх наших студентів як власних дітей. Діти є різні: більш і менш здібні, послушні і нечемні, вередливі і лагідні, організовані і розпещені, але ж всі вони свої, рідні, любі. А свої діти – вони завжди ідеальні. Ну, майже.

Ну от. Виходячи з такої різнобарвності концепцій ідеального/неідеального студента, ми мусіли знайти принаймні один спільний критерій оцінювання. І ним став – дедлайн.

Тобто здатність дотримуватися дедлайнів ми всі визначили критерієм схильності студента до того, щоб наблизитися до ідеальності.

Так ми і оцінюємо вступників, студентів і випускників – за одним спільним критерієм і за десятком індивідуальних. При цьому збіжність оцінок трапляється частіше, ніж можна було б припустити.

Перший набір, який був для нас особливо важливим і хвилюючим, ми дружно оцінили як такий, де «забагато зірок». При цьому більшість цих зірок були провінційними і самопроголошеними. Теребовля і Миколаїв, Луцьк і Херсон, Зимна Вода і Київ і тощо, і тому подібне. Тому головне наше завдання, принаймні на першому етапі, звелося до протирання зіркового пилу на їхніх світоглядних моніторах, щоб відкрити їм непростий світ правдивих емоцій і штучних шор на очах, щоб вказати на умовну вартість об’єктивної інформації і безумовну цінність чесної суб’єктивної оцінки.

Наші очікування і зусилля виявилися виправданими – переважна більшість випускників цього набору зайняла відповідні, гідні поваги місця у світі українських мас-медія: посіли важливі посади чи й очолили амбітні проекти, успішно розвивають письменницьку чи наукову кар’єру. А у тих, в кого під час навчання було все ОК з дедлайнами, з життєвими дедлайнами теж дають собі раду, бо вже створили сім’ї і привели на світ дітей.

Другий набір ми окреслили просто «є надія, але забагато журфаківських». Спочатку ми взагалі не хотіли брати випускників факультетів журналістики, бо вважали, що ті з них, котрі хотіли чогось навчитися, уже навчилися. Однак, швидко виявилося, що здобуте ними знання належало до категорії «явного», в той час, як у нас вони надіялись отримати доступ до «таємного» знання.  І саме журфаківські, котрі були знайомі з поняттям дедлайну, створили групу противаги для перспективних, зате асоціальних і ексцентричних студентів, що врешті-решт перетворило їх на дружну команду.

На відміну від першого набору, тут нам вдалося доконати суттєвих перемін – не тільки зробити з випускників журфаків пристойних універсальних журналістів, а з асоціальних типів – соціально-відповідальних громадян, а ще й вдалося досягти перетворення екзальтованих волинянок на майже побожних галичанок, а ентузіаста спортивної журналістики – на серйозного спеціаліста з історичної тематики, що персонально мене надзвичайно тішить.

Третій набір нас дещо насторожив тим, що було «забагато киян». Однак, ця тривога минула досить швидко, коли всі вони, прихопивши й інших, поїхали назад у Київ. На Майдан. Тоді прийшла інша тривога – очікування, щоб всі вони якнайшвидше повернулись – живими, здоровими і здатними вчитися. Задля цього я навіть взяв на себе обіцянку не називати більше їх рагулями. На щастя всі вони повернулися і навіть зуміли у чомусь стати першими. Вони першими не зробили нормальної газети в межах мого курсу. Вони вперше в нашому досвіді помінялись життєвими локаціями – частина киян залишились працювати у Львові, відрядивши частину галичан у столицю, зрівноваживши у львівських ЗМІ помітною особою  тернопільського любителя розмовного жанру. Зрештою, це перший набір, який дав нашій кафедрі нового викладача.

Четвертий набір і останній на сьогодні випуск був просто завеликим, удвічі більшим, ніж попередні. До того ж він увів до мого вульгарного лексикону два нових окреслення: «забагато хіпстерів і данєцкіх». Обидві ці категорії мене особисто стурбували вже на старті, коли представниця так званих «данєцкіх» виконала ідеально і акапельно мою улюблену пісню «Ой, верше, мій верше», а представник хіпстерів на мою критику концепції їхньої газети заявив, що я не належу до їхньої цільової авдиторії. Що було правдою.

Далі вони повелися ще більш підступно і непередбачувано, завдяки чому досягли неймовірного. Ні, ми не стали їх вважати ідеальними, але ми їх майже полюбили. Всі вони виявилися кращими, ніж ми собі це уявляли на початку – «хіпстери» виявились більш талановитими і відповідальними, а так звані «данєцкіє» зарекомендували себе значно більш принциповими і обов’язковими. Не дивно, що всі дійшли до бар’єру магістерських робіт. Вперше ми нікого не відрахували в процесі навчання.

Підсумовуючи цю частину моєї промови, мушу визнати, що ніхто з них так і не став ідеальним студентом, зате тотальна більшість із них стали тими, ким ми можемо і будемо пишатися.

Всі вище наведені оцінки і висновки ставлять значний виклик перед нинішніми студентами – і тими, що вже мають один рік досвіду, і перед тими, що тільки починають свій шлях.  Адже з кожним роком, з кожним набором, ми все краще орієнтуємося в тому, які є типи неідеальних студентів, з року на рік нас все важче здивувати.

Це означає, що новим студентам доведеться прикладати все більше зусиль, більше праці, наполегливості, дисциплінованості й ентузіазму. Наша кафедра не терпить рутини і повторюваності. Пам’ятайте, ми ставимо перед собою недосяжні завдання. І в цьому нашим партнером може бути тільки особливий студент, хоч і не ідеальний.

Певною мірою ми очікуємо цього і від випускників.

Ми не можемо очікувати, що ви будете ідеальними у нашій далеко не ідеальній країні, але сподіваємось, що ви пам’ятатимете про ідеали і цінності у продовж всього свого професійного життя.

Ми не можемо очікувати, що ви за всю своєї журналістську кар’єру будете не на смерть, а на життя боротися зі злом, але сподіваємося, що завжди виступатимете на стороні добра.

Ми не можемо сподіватися на вашу відданість і прив’язаність до нашої Школи, але сподіваємось, що збережете вірність тій спільноті, у яку ми вас намагались втаємничити упродовж двох років. Ця Спільнота, яка виходить далеко поза рамки академічних і професійних середовищ. Спільнота, яка не залежно від розвитку подій, залишиться в історії української журналістики під назвою Школа журналістики УКУ.

Андрій Великий і Вікторія Бабенко знайшли добрі слова для кожного з команди кафедри журналістики Українського католицького університету: 

Отар Довженко говорив про людей, що залишили слід в історії Школи журналістики УКУ та сформували нас такими, якими ми є: 

Коли Школа журналістики УКУ починалася, в українських медіях усе було погано.

Перш ніж я прийшов сюди викладати, моєю роботою було ставити медіям діагнози, тому я точно знав, наскільки все було зле.

З моїх перших лекцій студенти виходили з німим запитанням в очах: навіщо тоді нам усе це, якщо про професію, яку ми взялись опановувати, в Україні не можна сказати доброго слова?

Мені самому потрібна була відповідь. І цією відповіддю були зустрічі з особливими людьми, кожна з яких давала нам ключі до вміння дивитись на професію ширше. До прагнення виходити за межі хутору та хуторянських гризот. До впевненості в тому, що журналістика може перетривати негаразди, значно поважніші за Януковича. І до готовності активно змінювати ситуацію. 

Ігор Померанцев. Із його промови-есею «Журналістика понад бар’єрами» все починалось, і це було піднесене, навіть поетичне щеплення поваги і любові до професії. Ігор Померанцев приїжджав до нас іще тричі, і головна річ, якої він нас учив – заплющувати очі і слухати. Він навіть став персонажем вертепу, який студенти першого набору організували на Різдво 2012-го. Вгадайте, що в нього було в руках? [келих вина]

Маріуш Щиґел дав нам урок любові до репортажу – його польської школи. Принагідно добряче налякав студентів першого набору, які готувались до Школи репортажу. Вони були впевнені, що від них чекають матеріалів рівня «Ґоттленду».

Від переляку їх вилікував Павел Решка, показавши, що до репортажу можна братись без піджака і краватки. Любов до польської літератури факту закріпили Яцек Гуґо-Бадер, Вітольд Шабловський, Ізабела Мейза та Іґор Мєчік.

Юлія Бориско взялась розвіювати наші упередження щодо теленовин. Ті, хто вважав їх бездушною машиною промивання мізків, побачили, як багато в теленовинах залежить від людини, від її волі і харизми. Особливого шарму щорічним зустрічам із Юлею додає їхня секретність – навіть ми, викладачі, точно не знаємо, про що вона говорить зі студентами.

Сергій Каразій допоміг нам установити для наших студентів високу планку стандартів якості. Вона висока, але не недосяжна – треба просто дуже багато працювати, не боятися мріяти і бажати великого. Установка «я вивчусь і буду знімати для Reuters» набагато продуктивніша, ніж «на Reuters мене не візьмуть». Рано чи пізно – ось побачите – когось із наших таки туди візьмуть.

У жовтні 2013 року Сергій Каразій розповідав нам про те, як працювати в зоні конфліктів, на масових маніфестаціях, під час бойових дій. Бронежилети, каски і протигази, які він привіз, студенти роздивлялися як цікавинки, які навряд чи колись знадобляться. Але вже за пару місяців чимало з них мусили згадати Сергієву науку на Майдані, на Банковій і на Грушевського.

Там вони зустрічали Марію Степан, польську журналістку, яка також була в нас уперше за кілька тижнів до початку Революції гідності. Марія вчила нас співпереживанню і пасіонарності. Вона на власному прикладі показала й далі показує, що героїв для своїх матеріалів варто шукати там, де є місце для героїзму.

Російський журналіст Валерій Панюшкін, навпаки, вчив нас шукати героїв серед пересічних людей, пояснював, що люди не бувають маленькими і незначущими.  Коли Валерій у вересні 2012 року виступав перед публікою в залі семінарії, він сказав: «Я знаю, де ви починаєте плакати, читаючи мій текст. І я можу пояснити вам, як я це зробив, за п’ять лекційних годин». Ми з шефом перезирнулись, і за кілька тижнів Валерій приїхав ділитися своїм ноу-хау з нашими студентами. Він учив їх співати і відчувати текст як музику.

Окрім Валерія, в цих стінах було чимало російських (і всяких) зірок журналістики, але тільки він багато разів повторив студентам важливу фразу: «ви теж так можете». Дехто спробував – і зміг.

Взагалі, дуже цінний подарунок робили нам люди, які доводили, що в якісній, справді добрій журналістиці нема нічого недосяжного.

Серед них була Катя Горчинська. Її картинка з чотирма відрами, її прості, вимогливі, категоричні настанови показували, що якісна журналістика «за західними стандартами» – це не алхімія і не магія, а системна важка робота.

Студенти були зачаровані тим, що почули, й водночас спантеличені: їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше – вони не матимуть відмазок, щоб використати прес-реліз замість живих джерел інформації чи, наприклад, видати дослівну розшифровку за інтерв’ю.

Був Зураб Аласанія, такий собі Дон Кіхот на мотоциклі, який закохав у себе з перших секунд і поділився концепцією акваріума з чистою водою, що стоїть посеред болота. Зустрічі з Зурабом були уроками віри в те, що робиш. І ще – майстер-класами з того, як бути вільним від обмежень, які накладає на творців медіа аномальний, нездоровий український ринок. Згодом кілька наших випускників отримували чи досі отримують уроки від Зураба вже на UA:Першому.

Якщо вже йдеться про свободу, то мушу згадати людину, яка давала нам уроки відповідальності. Це наш друг Шон-Патрік Лаветт, якого ми з вами сьогодні слухали.

Ви знаєте, що у Школі журналістики УКУ англійську мають розуміти всі. Але дехто все ж таки комплексує – особливо викладачі. Після першої зустрічі з Шоном відразу кілька таких закомплексованих підійшли до мене в шоці: «Я зрозуміла/зрозумів усе, що він казав! Кожне слово!». Наступного разу майже ніхто вже не брав навушники синхронного перекладу. Я подумав: це, напевно, через те, що Шон комунікує на якомусь глибшому, невербальному рівні.

Шон для мене – взірець людини, яка практикує те, що проповідує. Студентами, які щороку приїжджають на практику на Радіо Ватикан, він опікується як рідними дітьми. Він не тільки розповідає, а показує, яка це радість – присвячувати себе.

Серед наших друзів є такі, що знають помічні слова для серця. Таким є Сергій Рахманін.

Зустрічі з ним – як і його тексти – допомагають краще побачити й усвідомити серйозність проблем у суспільстві, в політиці, в медіях, у професії… З іншого боку, заражають упевненістю в тому, що становище не безвихідне, а проблеми минущі. І є сенс не просто вичікувати, поки вони минуть, а займатися журналістикою, аналізувати, називати речі своїми іменами.

Нам часто дорікали, що ми кличемо не тих – не з тих таборів, із неправильною орієнтацією, з не ідеальним послужним списком. Але ми казали й кажемо на це, що шукаємо не святих або кумирів, а носіїв унікального досвіду. Якого неможливо набути, не наробивши помилок.

Зустрічі були різні – камерні, в нашій 102-й аудиторії, де ледве вистачає місця трьом десяткам людей, і багатолюдні, у величезній залі семінарії, де збиралося кілька сотень, а ті, хто не зміг зайти, розчаровано йшли додому. Бували досить гострі ситуації, коли слухачі виходили з зали, почувши не те, на що сподіваються.

Була Ольга Герасим’юк, якій студенти почали сповідатися просто в залі, запитуючи, що робити – йти працювати чи виходити заміж? І пані Оля, що характерно, для кожного мала пораду.

Деякі друзі з’являлися раптово, хоча, якщо подумати, то завжди вчасно. З одним із них Ігор Балинський випадково зустрівся в Києві. Почувши про Школу журналістики УКУ, він кивнув і відразу погодився приїхати – хоча інших зірок такого масштабу часом доводиться «обробляти» роками.

Він приїхав у жовтні минулого року і влаштував нам справжнє свято: змістовне, видовищне і позитивне. За статиста в нього був мер Львова, а квінтесенцією зустрічі стало колективне селфі, на якому всі щасливо всміхаються. На жаль, ми бачились із ним востаннє – в липні цього року Павло Шеремет загинув.

Я не зможу перелічити всіх: за п’ять років нашими гостями, лекторами, менторами, викладачами стали сотні медійників. Наші студенти стажувались у десятках редакцій, де ними опікувались, про них дбали, давали змогу набути досвіду реальної журналістики.

Дякуємо всім, хто нас підтримує й допомагає зростати, бачити ширше й готувати для України (а може, і для світу) професійних журналістів.

Дякуємо, що ви з нами!

Керівник Школи журналістики УКУ Ігор Балинський зазирнув у майбутнє: 

Дорогі студенти та випускники, дорога командо Школи журналістики УКУ, шановна спільното УКУ, шановні друзі та медійні друзі Школи журналістики!)

Кожен ювілей – це час підсумків та нових задумів. Це нагода і озирнутися, і спробувати зазирнути в майбутнє, нагода виокремити те найважливіше, що ми вважаємо вартісним, та розповісти про це.

Я довго вагався, визначаючи передусім для себе, що найважливіше ми здобули та чого навчилися за ці 5 років, і відповіді на які виклики нам варто готувати. Бо у цей короткий час вмістилося стільки подій, що в інші часи їх би вистачило на півстоліття. Це були п’ять яскравих, цікавих, складних, драматичних та світлих років – 5 років становлення і дорослішання Школи журналістики УКУ.

Мої колеги щиро та яскраво розповіли вам сьогодні про наших студентів і випускників, про себе, про наших друзів. Це, власне, і є Школа журналістики УКУ: студенти та випускники, наша команда і ВИ – наші друзі! А всі ми разом, формально чи фігурально, є частиною ширшої спільноти – спільноти Українського католицького університету, якому Школа журналістики завдячує можливістю бути та розвиватися.

Мені нема чого додати до того, що сказали колеги, бо все так і є!) Щоб не повторюватись, я хочу закінчити цикл історій про Школу журналістики УКУ історією дещо незвичною: я хочу розповісти вам про 5 випробувань Школи журналістики Українського католИцького університету.

У 2011-му році усе починалося немов навпомацки. Перший набір, перші емоції, перші виклики… Ми інтуїтивно відчували, що досягнути мети зможемо лише тоді, коли сформуємо у студентів ДОВІРУ – довіру до того, що ми зможемо, а їм обов’язково вдасться!!!

Спочатку ми її формували, доводячи і собі, і вступникам та студентам, що можемо вчити журналістики інакше – всупереч звиклим правилам і підходам: через практику, зустрічі й тренінги, навчально-польові проекти. Нам було важливо, щоб вступник до нас прийшов, а ставши студентом, ніколи не сказав, що помилився з вибором.

Згодом ми зрозуміли, що випробування довірою – це не лише конкурс на вступі: кількість абітурієнтів, які хочуть стати студентами Школи журналістики, – це результат нашої щоденної роботи та ефективної комунікації з потенційними вступниками. Так, ми виконуємо те, що обіцяємо! І це для нас принципово)

Але справжня довіра – це про дещо інше.

Довіра – це передусім повага! Повага до чужих переконань, повага до особистості студента, його поглядів.

Довіра – це вміння знайти потрібні слова, це бажання та можливість допомогти і в професійному, і в особистому.

А ще довіра – це співпереживання, співвідповідальність і готовність чимось жертвувати.

Я вважаю, що своє випробування довірою ми пройшли у грудні 2013-го. В розпал Майдану УКУ ухвалив рішення вийти з підпорядкування Міністерства освіти на знак протесту проти дій міністра Табачника та силових спроб влади розігнати Майдан. Це означало, що 30 студентів Школи журналістики, можливо, не отримають дипломів, бо під загрозою опинялося існування самого Університету.

Коли ми спитали в них, чи вони готові підтримати це рішення УКУ і чи розуміють можливі наслідки, то у відповідь почули 30 ТАК!

Ми виконуємо те, що обіцяємо! І це для нас принципово) Але справжня довіра – це про грудень 2013-го.

Чи знаєте ви, як пахне ГІДНІСТЬ? Вона пахне по-різному.

Інколи Гідність пахне кавою та цигарками, без яких цілодобова робота у прес-центрі чи волонтерському офісі фізично неможлива.

Інколи вона пахне бензином, жовто-брудний колір якого стає кольором ваших рук.

А інколи її запах – це запах горілої ґуми, який не вивітрюється зі зміною одягу, бо він не лише на тобі, а й у тобі.

Але зазвичай Гідність не має запаху чи кольору. Бо Гідність – це не лише мужність  в екстремальних умовах, здебільшого Гідність – це просто мовчазна жертовність.

На святкуванні випускного 2015 року я запитував у наших випускників-маґістрантів, які першими вийшли на львівський Майдан, що тоді ними керувало – передчуття протестного драйву чи інтуїтивне відчуття загрози? Чіткої відповіді на це запитання ні ми, ні вони не маємо досі. Втім ми точно знаємо, що цей день став початком Історії їхнього дорослішання. Бо випробування ГІДНІСТЮ в часи Майдану – це тест на відповідальність та дорослішання – дорослішання і особисте,  і всього покоління.

Майдан навчив наших студентів захищати свою Гідність, професійне життя змушуватиме наших випускників відстоювати її щодня, бо мати гідність – це чинити відповідально і чесно.

Кожен фах має своє призначення, свою місію. Проте журналістика – фах особливий. Те, що ми робимо, як ми робимо, для кого ми робимо – питання не риторичні, а екзистенційні. Відповіді на ці запитання визначають нашу місію та формують наші цінності.

Я маю улюблене визначення журналістики, яке сформулював Ларрі Кінґ. Він вважає, що справжня журналістика – це передусім вміння розповідати історії: цікаві, смішні, трагічні, повчальні, радісні чи сумні. Вміння розповідати історії – це, з одного боку, один із найбільших талантів у журналістиці, а з іншого – суть фаху. Переконаний, що опанувати мистецтво створення історій під силу кожному талановитому студентові. Втім для справжньої журналістики цього все ж недостатньо.

Попри мою симпатію до визначення Ларрі Кінґа, наважуся його трансформувати: справжня журналістика – це вміння розповідати кожну історію як найголовнішу у своєму професійному житті.

А щоб кожна історія ставала найголовнішою, ми вчимо студентів, що призначення, місія журналістики, її головні ЦІННОСТІ формулюють три простих слова – СВІДЧИТИ. СЛУЖИТИ. СПІЛКУВАТИСЯ.

Бо справжня журналістика – це не рейтинги, тиражі, рекламні бюджети, кількість аудиторії: це шанс один раз в житті одним текстом допомогти одній людині ухвалити рішення!!! Тому головне випробування, яке очікуватиме наших випускників, – усвідомити те, що насправді журналістика – це професія одного вчинку, одного тексту, одного спілкування!!! І ТАК ЩОДНЯ УСЕ ЖИТТЯ!!!

Ми пишаємося, що чимало наших студентів і випускників вже розповілИ ПОКИ ЩО найважливішу свою історію.

У Марічки Паплаускайте – це історія про безхатченків зі спільноти взаємодопомоги «Оселя»; у Валентина Дігтяренка – про війну очима капеланів; у Наді Калачової – про дівчинку Мишку із синдромом Дауна; у Володі Молодія – про українських заробітчан, одним із яких він також свого часу був; в Олі Перехрест – про дорослішання її покоління під час Майдану; в Андрія Приймаченка – про мужність та героїзм українських воїнів; в Іри Андрейців – про батьків героя Небесної сотні білоруса Михайла Жизневського; в Альони Савчук – про долі жителів Панкіської ущелини.

Я можу продовжувати цей перелік, повірте, він чималий. Та лише цих прикладів цілком достатньо, щоб мати підставу сказати: студенти та випускники Школи журналістики УКУ готові розповідати кожну свою історію як найголовнішу!!! 

Зізнаюся чесно: найскладніше наше випробування за 5 років існування Школи журналістики УКУ – це випробування ВІЙНОЮ.

За моєю спиною карта. На ній – наші студенти й випускники з окупованих і прифронтових українських територій, студенти та випускники, які через війну та окупацію втратили батьківщину, друзів, домівки, можливість бути поруч з рідними та близькими. Маємо таких 17!

Одними із найбільших викликів цієї війни стали загострена чутливість – до фальші, брехні, примітивної пропаганди, та недовіра – як не прикро, інколи навіть до тих, хто щиро хоче допомогти.

Як про це говорити? Які слова дібрати? Як не стати байдужими, бо «це все далеко і це не твоя війна»? Як не дозволити особистому впливати на професійне? Як не озлобитись? Як застерегти від спокуси «бути жертвою»? Як втримати баланс, стати понад бар’єрами?

Ці всі запитання не мають чітких чи правильних відповідей. Та я вірю, що попри усі проблеми та виклики, ми їх знайдемо! Мій оптимізм ґрунтується на важливому аргументі: за 5 років нам вдалося сформувати спільноту однодумців – які і в особистому, і в професійному сповідують ті самі цінності, є відповідальними та небайдужими.

Мудре прислів’я каже: Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани!)

Випробування МАЙБУТНІМ – це один із найважливіших наших викликів. Ми достеменно не знаємо, якою стане Школа журналістики УКУ, скажімо, в наступні 5 років, але сподіваємося вас ще не раз по-доброму здивувати!)

Попри невдячність планувань і прогнозів у нашому мінливому світі, частина з нас ризикнула розповісти серйозно і трішки жартома про очікування та мрії Школи журналістики УКУ.

Насправді історія Школи журналістики УКУ тільки розпочинається. Ми – частина цієї історії. І саме від нас залежить, якою вона буде завтра: цікавою, успішною, радісною чи сумною? 

Дякую!

ФОТОАЛЬБОМ ІЗ ДРУГОГО ДНЯ УРОЧИСТОСТЕЙ

Ще більше гарних фото з п’ятиріччя

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone