Вахтанг Кіпіані про програму

Оновлено: 10.01.2015

ШЛЯХ СТВОРЕННЯ МАГІСТЕРСЬКИХ ПРОГРАМ З ЖУРНАЛІСТИКИ Є ПРАВИЛЬНИМ

Кіпіані Вахтанг

Західна модель журналістської освіти ближча до потреб реальності, ніж радянська система, при якій 5 років виховують журналіста. Я думаю, що це неправильна модель: витрачати 4 роки на загальну гуманітарну і професійну підготовку журналіста не потрібно. За цей час і медіатехнології, і стилі журналістики йдуть вперед, і людина завжди запізнюється. Якщо людина хоче стати науковцем у журналістикознавстві, то вона могла би бути істориком чи філологом, і студіювати історію конкретної газети, конкретного публіциста чи видавця. Думаю, що шлях магістерських програм є правильним. Коли людина має базову економічну, юридичну, історичну чи гуманітарну освіту, і після цього розуміє, що було б непогано отримати освіту журналіста, – це унікальна можливість.

Сьогодні в Україні існує попит на факультети журналістики. Однак цей попит специфічний. Потрібно розуміти: попит є завжди на те, що є простішим. Скажімо, на факультет, де неважко вчитися, де є загальні, зрозумілі речі. Інша модель, коли людина чітко розуміє, що вона вже стоїть на одній нозі твердо – вона має фах історика, перекладача, економіста – і тепер вона хоче здобути фах журналіста, щоб, до прикладу, стати економічним журналістом, чи політичним аналітиком, зробити кар’єру на радіо чи телебаченні, вже маючи певну основу.

Мій товариш Андрій Куликов, ведучий телеканалу ICTV, часто в студентських аудиторіях каже: «Щоб ми не говорили про цензуру, завжди маєте мати другий фах. Бо якщо ви тільки журналісти, то, очевидно, коли зараз вас затисне цензура, то ви матимете тільки два шляхи: або стати безробітними, або зламатися. А коли у вас є інший фах, то ви завжди легко переходите з однієї колії на іншу, а це дозволяє вам бути більш вільними, більш мобільними і більш реалізованими».

Тому, думаю, оце створення масове (здається, понад 70) факультетів журналістики – це є хибний, тупиковий шлях. Зрештою, користі від конкретно вихованих журналістів дуже мало виходить. Все одно їх доточують, дороблюють в редакціях. Не треба витрачати 4 роки життя, щоб потім все кардинально поміняти. Чи не краще спочатку стати на ноги, отримати фах, який потім, можливо, буде годувати, а потім вже, якщо подобається журналістика, прийти до неї?

У мене є блискуча просто ілюстрація до правильності цієї тези. Не так давно до мене подзвонив колега з Данії і попросив зустрітися з групою данських студентів-журналістів. Каже, у цій групі буде знаменита тепер Ханне Северінсен, колишній доповідач Ради Європи з українських питань. Кажу: «Будь ласка, хай приходять». (Я тоді працював на каналі Tві.)

До мене приходить група датських журналістів – 30 чоловік. Середній вік цієї групи студентів, думаю, 55 років. Середній, бо там було 2 чи 3 людини, може, 40 років. А решту – це пенсіонери, які вступили на факультет журналістики, і здобувають другу вищу, а, може, і третю для декого освіту, щоб потім реалізовуватися. Вони вийшли на пенсію, або наближаються до пенсії, розуміють, що журналістика – це цікаво. І вони готові щось там писати. Вони ходили Києвом, щось там нотували за мною, щоб потім написати це у своїй навчальній газеті чи в тому виданні, з яким вони співпрацюють. Данія – цілком успішна в усіх сенсах країна. На Заході люди стають журналістами навіть у передпенсійний вік. Тому що їм хочеться реалізуватися.

Журналістика – інколи не є покликанням здобути інформацію. Люди інколи хочуть в журналістиці сказати, а це інший жанр. Наприклад, публіцист має мати вік, щоб йому довіряли, щоб його авторитет був опертим на його досвід, бо коли двадцятирічний щось пише… От коли я був двадцятирічним і писав про якісь вічні істини, тепер мені дійсно від цього смішно. А коли людині вже 40-50 років, то є підстави вважати, що те, що вона говорить, є опертим на якийсь досвід, традицію, розуміння того, що насправді відбувається.

Я хочу побажати магістерській програмі з журналістики Українського Католицького Університету успіху. Є багато таких речей, які мають, як пазл, скластися, щоб усе було добре. Очевидно, вам має пощастити з першими студентами. Вони насправді мають хотіти. Відібрати перших – це, напевно, найвищий ступінь професіоналізму. Відібрати тих, для кого це не просто буде ще один диплом, а тих, для кого це буде ще одним покликанням.

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone