Вахтанг Кіпіані

Оновлено: 18.10.2016

Курси: історія незалежної української журналістики, політичні комунікації

Головний редактор онлайн-видання «Історична правда», ведучий програми «Історична правда» на телеканалі ZIK.

Колекціонер друкованих видань, засновник Музею-архіву преси у Києві.

Лауреат премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» 2007 року.

Вахтанг Кіпіані народився у Тбілісі (Грузія). 1994 року закінчив історичний факультет Миколаївського державного педагогічного інституту. Учасник студентського голодування у жовтні 1990 на Майдані Незалежності.

У 1994-1996 роках – викладач історії та права в Українській педагогічній гімназії Миколаєва, ведучий телеканалу «Миколаїв», кореспондент «Новой николаевской газеты». У 1996-1997 роках проходив строкову студію в центральній телерадіостудії Міністерства оборони України. Молодший сержант запасу.

Перша публікація – у непідцензурній самвидавній газеті «Чорноморія». У 1997-2010 роках працював у газетах «Україна молода», «Киевские ведомости»; телеканалах «1+1», К1, «Інтер», ТВі, Перший Національний; журналі «Фокус».

Наукові інтереси: передвиборна агітація, історія самвидаву, дисидентського руху та політичного екстремізму, нові медіа.

e-mail: [email protected] Facebook: Vakhtang Kipiani


Політичні комунікації

Чи існує четверта влада в умовах, коли перші три явно не справляються з відповідальністю і суспільство регулярно вибухає невдоволенням і майданами? Мас-медії – не тільки інформатор, а й за словами Леніна (о, Господи!), «колективний організатор і пропагандист».

Критичний погляд на усталені речі й пошук прихованих мотивів учинків дійових осіб – це альфа і омега сучасних комунікацій. Ми не є носіями чи знавцями всієї «правди», але шукатимемо разом виходи із кризових ситуацій, де преса і телебачення мали б відігравати роль медіаторів.

Щоб розуміти, як те чи інше ЗМІ віддзеркалює реальність, ми навчимось розуміти структуру українського медіаринку.

Як організована робота прес-служби? Як скласти і правильно поширити прес-реліз? Чи мають журналісти право їздити у прес-тур за рахунок сторони, яка запрошує і приймає? Ці та інші запитання не мають однозначних відповідей. Тому будемо сперечатись і шукати перспективи погляду на проблему.

Взаємини журналістів і піарників – «хто кого танцює?». Чи реально потрапити у новини крутого каналу без грошей – на численних прикладах переконаємося, що так. Треба тільки увімкнути креативну клепку і знати як працює редакція того чи іншого ЗМІ.

Як виокремлювати з інформаційного потоку замовні матеріали, так звану «джинсу». Чи це ефективний спосіб донесення потрібних меседжів? Кому «заносити» гроші і чим це може закінчитись?…

«Українська правда» й убивство Георгія Гонгадзе. Кучмівсько-медведчуківські «темники». Цензура як різновид політичної комунікації.

В Україні тихо померла партійна і взагалі ідеологічно визначена преса. Добре це чи ні  – подискутуємо.

Політична реклама й агітація у виборчих кампаніях 1989 – 2014 рр. – що змінюється в час, коли гроші нібито вирішують усе?

Соціальні мережі – від стендалонів і ЖЖ до Фейсбука та Інстраграма. Чи мають політики право на приватність в інтернеті? Чи можна фотографам підглядати у приватні СМС-повідомлення депутатів і чи суспільство має право знати, що там написано?

Пропаганда як виклик для України в умовах неоголошеної війни з Росією. Журналісти, піарники, блогери і взагалі всі «бійці» ідеологічного фронту, а з ким ви?

Ми не знаємо однозначних відповідей, але ми шукатимемо їх разом!!!

.

Історія незалежної української журналістики

Вона була завжди. Від моменту несанкціонованого вишкрябування малюнків і піктограм на стінах печер до вчорашнього дня, коли тисячі незгодних із політикою президента і уряду написали пости в соціальних мережах. Йти проти течії завжди складно, але комусь треба.

Ми говоритимемо тільки про тих, які є в нашій пам’яті. Які пережили своє, часто дуже коротке життя, і навіть свої тексти. Які не були міфами, стали легендами. В’ячеслав Чорновіл, Зеновій Красівський, Дмитро Квецко, Михайло Осадчий, Ірина Калинець, Олександр Кривенко, Сергій Набока. Не всі з них були професійними журналістами, але саме вони створили фантастично цікаві зразки незалежного слова. Українці, росіяни, євреї, кримські татари.

«Український вісник», «Воля і Батьківщина», «Хроника текущих событий», «Шофар», «Ватан», «Віче», «Грюндік», «Рок-курьер», «Сальцесон». І, звичайно, «Поступ» і «Post-Поступ».

Система радянської цензури і протидія їй. «Главлит». Час, коли не було ксероксів. Папір, ножиці, клей. Дороги до Вільнюса. «Сам пишу, сам друкую, сам розповсюджую, а потім сам сиджу за це у тюрмі». Перебудова, гласність. Зародження комерційної преси.

Незалежний друк у незалежній державі. Від повної свободи до олігархічного диктату. Медіапрофспілки. Революції у ньюзрумах. Революція гідності, яка завжди з нами.


Вахтанг Кіпіані – хрещений батько Школи журналістики УКУ, а його авторський курс історії незалежної української журналістики – своєрідна школа молодого бійця для наших студентів. 

Вахтанг і студенти Школи журналістики УКУ дебатують про найзлободенніші проблеми журналістської етики

Вахтанг презентує виставку рідкісних друкованих видань на СМС-2014


Успіх — це коли ти робиш свою «сродну працю», справу, яку ніхто, крім тебе не може зробити, а ти робиш і в тебе все виходить. Для когось я є маргіналом, який віддає купу часу і грошей на старі газети, а сам не має автомобіля чи будинку. Може й так. Але «нам своє робить», – Вахтанг Кіпіані на The Ukrainians.

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone