Школа соціального репортажу

Оновлено: 20.06.2016

Школа соціального репортажу − навчально-польовий проект, організований Школою журналістики Українського католицького університету за підтримки університету Браун та mymedia.org.ua. Двадцять три учасники, студенти та молоді журналісти з усієї України, після інструктажу у Львові поїхали до місць, де живуть люди, виключені з суспільства: писати репортаж. 

Не відвертайся

Навіщо ми пишемо про проституток, біженців, сиріт, людей з інвалідністю та інших Інакших

Отар Довженко

Ставлення суспільства, держави, церкви до інвалідів еволюціонувало, поступово стаючи людянішим, проте завжди на кілька кроків відставало від розвитку Світу Здорових. Останні спроби вирішити «проблему» радикально — розстрілами, газовими камерами й концтаборами — були зроблені людожерськими режимами ХХ століття лише кілька десятиліть тому. Комусь видається, що середньовічні багаття вже згасли? Горять, горять. Атавізми страху перед Інакшими, часто підживлювані забобонами, повсюдні в нашому суспільстві. Часом вони вихлюпуються в особливо показовій формі >>The Ukrainians

Трьохочковий державі 

Як у Львові баскетболісти на візках перемагають систему і самих себе

  Ольга Клінова

У вівторок по обіді спортшкола «Галичина» звучить ізсередини як репетиція сюрреалістичного оркестру. Ламаний ритм задають удари м’ячів по фарбованому паркету. Класична музика на фоні чергується з англомовною попсою: за шторою вправляються гімнастки. Періодично лунає тренерський свисток. Єдине, чого не чути в залі — характерного скрипу кросівок. Замість нього співає гума нових коліс. За півгодини з десяти візків на ноги встануть лише двоє >>The Ukrainians

Чом ти так ростеш далеко 

Найвіддаленіше високогірне карпатське село Яловичора живе на дві влади – і без влади взагалі

  Христина Тимофійчук

Білий Черемош ділить Яловичору надвоє. Один берег – найвіддаленіший закуток Чернівецької області, інший – Івано-Франківської. Формально Нижній Яловець – так офіційно називають село – належить до Буковини, але люди, тридцять гуцульських сімей, живуть обабіч річки й мало переймаються адміністративно-територіальним поділом. Пасуть вівці й корови, ходять до церкви, рубають ліс. Саджають ліс >>Курс

Жінка. Колонія. Дім

Як жінкам, що вийшли з місць позбавлення волі, допомагають призвичаїтися до свободи

  Єлизавета Сокуренко    Євген Гриценко

В Україні — тринадцять жіночих колоній, в яких відбувають покарання близько 7000 осіб. Утім, 40% звільнених жінок повертаються туди знову. Іноді чинять наступний злочин у перші ж дні на волі. Бо життя в колонії простіше, зрозуміліше. У Харківській області вже п’ять років існує єдиний в Україні центр реабілітації для колишніх ув’язнених жінок — «Дім на півдороги». Програму в ньому вже пройшла 191 учасниця, і лише 9 із них знову потрапили до в’язниці >>The Ukrainians

Кістки зростуться, а чоловік – назавжди

У львівському Горіховому домі знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство

  Христина Гаврилюк

– Заселяєшся до нас? Новенька? Мабуть, чоловік б’є. Всіх вас б’ють… Чого ви заміж виходите? – зустрічає мене Таміла. Вона найстарша серед мешканок Горіхового дому. Це місце має й офіційнішу назву: Центр інтегральної опіки для жінок, які опинились у кризових ситуаціях. Горіховий дім – це також назва пекарні, прибуток від якої частково покриває витрати на утримання центру. У центрі пропонують програму реінтеграції в суспільство: соціальний супровід, повернення до нормального життя і праці >>ZIK

Наука доживати

Чому у крихітному гірському селі на 12 хат, де зроду не їздив автобус, уперто жевріє життя
   Альона Савчук

Лікіцари. Спробуймо вимовити назву по складах. М’яко, грайливо, з прицмокуванням і легеньким риком у кінці: Лі-кі-ца-ри. Сама лиш ця вправа манить у дорогу. Півсотні кілометрів до Ужгорода, менш як чверть до райцентру і стільки ж до словацького кордону по прямій — таке географічне розташування Лікіцарів. Село віддалене й високогірне. Щоби дістатися сюди, потрібно доїхати до Туричків дорогою на Лумшори, а звідти ще п’ять  кілометрів пішки. Автобус до Лікіцарів зроду не їздив: ані раніше, коли там мешкало кілька сотень людей, ані зараз, коли не назбирається і двох десятків >>The Ukrainians

Уйти в никуда

Из интерната в ПТУ, из ПТУ – кто куда, а часто – в никуда.

  Маргарита Тулуп

Для некоторых сирот «устроиться в жизни» означает поступить в ПТУ. Это единственный шанс, доступный каждому. Образование, полученное там, редко становится источником дохода, но это – возможность начать самостоятельную жизнь. Взрослая жизнь Максима, как и многих его друзей, началась с 50 гривнами в кармане и сумкой одежды. Преподаватель подвез его к училищу и попрощался:

– Станция «Вольные хлеба». Вали >>LB.ua

Тимур. Выход наружу

Ученик второго класса харьковской гимназии Тимур – один из тех «неудобных» детей, на которых раньше махала рукой и медицина, и система образования

  Ганна Соколова

На вид Тимур — обычный восьмилетний ребёнок. Худенький мальчик в джинсах и футболке. Только в глаза не сразу заглянешь. Просто не смотрит. Другое дело — если ему интересно.

– Покажешь, что сфотографировала? — Внимательно осмотрев меня, наконец-то обращается Тимур. Глаза у него карие. Мальчик учится во втором классе харьковской частной гимназии. Как и все дети, ходит на уроки. Только его соседка по парте — мама. Она помогает сыну быть внимательным и общаться в классе. Тимур — «неудобный» для обычной учёбы. У него аутизм >>LB.ua


Під вітрилами надії

Це дає майбутнє. Не тільки нам, а й усьому суспільству

  Діана Колодяжна

Сім’я — найкраще середовище для дитини. Цю істину українська система інтернатів сприймає вкрай неохоче, побоюючись власного реформування. І поки окремі благодійні організації великими зусиллями намагаються змінити державні підходи до роботи з дітьми у кризових ситуаціях, у Слов’янську вже існує особливий дитячий притулок. «Вітрила надії» — це не типовий розподільник для сиріт, це провідник до світла у тунелі безвиході, місце, де усі прагнуть одного: збереження сімей та повернення дітей до рідних домівок >>The Ukrainians

Шлях до нового життя

Як в Олександрії наркозалежність лікують іншими залежностями

  Ганна Беловольченко

Тим, хто потрапив до «Нового життя», на два місяці забороняють користуватись особистими речами, крім одягу, виходити за територію центру та спілкуватись із рідними та близькими. Це потрібно, пояснюють, щоб відірватись від старого життя — того, де був алкоголь чи наркотики. — Люди живуть за законом, а не на власний розсуд, — пояснює суворі правила Сергій. Живуть тут за чітким графіком: підйом о шостій ранку, молитва, робота, обід, молитва… «Чудити» — курити, вживати алкоголь чи наркотики, — у центрі не можна. Тих, хто порушує цю заборону, попереджають тричі, а потім — прощаються >>The Ukrainians

Чужі серед чужих

Як живуть переселенці під Запоріжжям

  Остап Яриш

Шістнадцять сірих контейнерів мають одну адресу: Запоріжжя, вулиця Стешенка, 18. Модульне містечко для переселенців збудоване в полі на околиці міста коштом німецьких фундацій. Із понад півтисячі спальних місць зайнято лише дві третини, хоча жити тут коштує символічні 150 гривень на місяць. Мало хто з людей, які втратили дім, затримується в незатишному тимчасовому житлі надовго >>hromadske.ua

Чому підопічним інтернату для розумово відсталих небезпечно доживати до 35 років

  Марія Циганкова

Ладижинський дитячий будинок-інтернат для розумово відсталих розташований на відлюдді, у восьми кілометрах від міста, на березі Південного Бугу. Таких закладів – четвертої категорії, для найважчих пацієнтів, – в Україні лише два. Більшість дітей і дорослих, що тут живуть, не можуть ходити, дбати про себе чи навіть говорити. Вони потрапляють сюди зазвичай із дитячих будинків, а коли досягають тридцяти п’яти років, мають лише один вихід – до богодільні. Держава розраховує на те, що вони до цього віку не доживуть >>LB.ua

Трійко щасливих дівчат, яким нічого не бракує. Крім пандусів

  Христина Стефінів

Ці троє дівчат з Івано-Франківська, можливо, щасливіші за більшість людей довкола. Хоча в нашому суспільстві заведено вважати кожну людину з обмеженими можливостями особливою і, отже, нещасливою. Насправді людина на колесах може так само, як будь-яка інша, – жити, кохати, ростити дітей і успішно працювати.Єдина перепона на шляху до повного щастя – відсутність пандусів і непристосованість громадських закладів >>Українська правда. Життя

Люди серця

Як не пропустити смс-ки від Бога і чому нас можуть навчити люди з особливими потребами

  Ярослава Тимощук

Павло, сутулий сіроокий молодий чоловік, називає себе українським філософом. Він любить книжки про історію і телепрограми про політику. Для нього не проблема підійти до незнайомої людини з компліментом. «Ти сьогодні просто божественна», — каже Павло своїм асистенткам. «Ви розкішний чоловік», — вахтеру на прохідній. Можна було б подумати, що це фрази з фільмів, які Павло дивиться по телевізору, але звідки тоді це: «Ось ми з тобою говоримо — це момент істини», «Бо таке розкішне життя»? >>The Ukrainians

Дітки в клітці

Держава дає вихованцям інтернатів усе необхідне, крім права стати повноцінними членами суспільства

  Оксана Бучко

«Скажіть, чому мені так сумно? Є такі люди, які хочуть зробити дітей щасливими. Я дуже хотіла здійснити мрію поїхати кудись і допомагати людям, які потребують любові». Відповісти на це запитання, яке залишила в соціальній мережі вихованка Петриківського будинку-інтернату, можна по-різному. Наприклад: тому, що система не зацікавлена в тому, щоб ти кудись поїхала. Не бачить у цьому сенсу. Через це мало кому з нагодованих, добре вбраних і причесаних дівчат, що мешкають в інтернаті біля Тернополя, щастить покинути заклад назавжди. Вихованки й підопічні з фізичними, розумовими та психічними вадами залишаються тут до тридцяти п’яти років. Потім їх переводять до Скала-Подільського психоневрологічного будинку-інтернату – довічно >>ZIK

Хочу стати українцем

В одеському пункті тимчасового розміщення для біженців живуть люди, що мріють бути одними з нас.

  Валентина Чабанова-Бабак

Темношкірий чоловік готує обід. У маленькій кухні дуже чисто, аж стерильно. Всі поверхні порожні: жодної виделки чи тарілки, ні скатертини, ні серветок. Чоловік відмовляється називати своє ім’я, говорить лише, що приїхав з Ефіопії.

Це один із мешканців одеського пункту тимчасового розміщення для біженців. Такого, як той, проти створення якого повстав Яготин на Київщині. Тамтешні протестувальники говорили, що зайди принесуть із собою хвороби, чужу культуру й украдуть в українців робочі місця >>hromadske.ua

12 кроків по-українськи

Як чоловіки позбуваються залежностей

  Яна Міланова

Кожна десята родина в Україні стикається з проблемою наркозалежності. Принаймні про це свідчать дані міністерства охорони здоров’я. У Хмельницькій області, в місті Староконстантинів, уже вісім років працює християнський центр реабілітації, де цієї залежності допомагають позбутися. Допомагають не ліками, але вірою у те, що кожна людина заслуговує на другий шанс >>Українська правда. Життя

Наркотик на букву П

Чому майже кожна жінка, яка працює у проституції, упевнена, що продає своє тіло тимчасово

  Ірина Андрейців

Займатись сексом за гроші українським законодавством заборонено. Тому на папері ніякої індустрії інтимних послуг в Україні немає. Реально вона, звичайно ж, є. І працює доволі успішно. Не маючи ані ресурсів, ані механізмів, ані бажання боротися із цим явищем, держава дивиться на нього крізь пальці, дозволяючи секс-індустрії існувати в тіні. Утім, слова «проституція» жінки, що продають своє тіло, воліють не вживати. Майже кожна з двадцяти дівчат, що у Києві погодились на відверту розмову, вірить, що незабаром повернеться до звичного життя, заробивши грошей для себе або своїх рідних. Але піти з «професії» вдається небагатьом >>The Ukrainians

Переселенці, що чекають від моря погоди

Сорок мешканців тимчасового гуртожитку для ВПО в Маріуполі вже другий рік відмовляються виселятись і облаштовувати власне життя

  Петро Ткачишин

Риба шукає де глибше, а людина – де її не будуть убивати. Влітку 2014 року переселенці з охопленого боями Донбасу знайшли притулок в офісному центрі Азовського судноремонтного заводу на Красномаякській, 17а у Маріуполі. Притулок безкоштовний і, як планувалося, тимчасовий. Проте нема в цьому світі нічого постійнішого за тимчасове: минуло два роки, а тридцять два пенсіонери й восьмеро молодих людей далі навідріз відмовляються виселятись — навіть до безкоштовного житла із кращими умовами >>hromadske.ua

Не на тому березі війни

Переселенці у Краматорську мріють повернутись до своїх домівок, хоч би й до порожніх стін.

  Олександр Ярощук

Яна, Тимур, Гульнара, Назар, Аіша, Саіда, Бахтіяр… Загалом у Романа з Тетяною одинадцять дітей – восьмеро спільних, і ще троє – від першого Романового шлюбу. Це найбагатодітніша родина краматорського центру для переселенців. Найстаршій, Анжелі, шістнадцять, а наймолодший, Бахтіяр, народився вже тут.

– Мен украінада яшашні хохлайман. Я хочу жити в Україні, – каже узбецькою переселенець із Горлівки Роман >>Українська правда. Життя

Сам на сам

Про страхи і мрії дітей-сиріт за крок до випуску з інтернату
  Марія Педоренко

— Та де ви бачили, щоб у парламенті порядок був? — молода рудоволоса жінка усміхнено дивиться на сутулуватого хлопчика, який поспіхом прибирає зі стола обрізки різнокольорового паперу, розкидані олівці та фломастери.
Овальний стіл посеред невеликої кімнати з високою стелею — місце збору шкільного парламенту. Головує — той самий сутулуватий хлопчик:
— Діма. Дмитро. Дімич. Можна Дмитро Олександрович, — президент школи. Керівна посада не заважає йому прибирати за місцевими міністрами й депутатами.
— Зараз я вам покажу, як у нас тут живеться, — жінка залишає зал засідань та виходить у кулуари – коридор львівської школи-інтернату №2.
— Ми, — наголошує президент. — Ми покажемо >>The Ukrainians

Вслед за солнцем

Откуда пришли и куда идут украинские езиды. История общины, которая возвращается из Нагорного Карабаха на родину в Ирак

  Світлана Ославська

Односельчане говорят о них «армяне». У них действительно армянские фамилии — большинство из них приехали в Украину из Армении в начале 90-х. Несколько сот езидских семей живут сегодня в Херсонской области. Называют себя народом в пути домой, в Ирак, и последователями древнейшей монотеистической религии. Спрашиваю, можно ли называть их солнцепоклонниками. Кивают: конечно, именно так. Кто они, украинские езиды? >>Фокус

Стратити не можна реабілітувати

Світу не вистачає любові, тому і існують проблеми із залежностями

     Таїсія Кутузова

У реабілітаційному центрі «Нове життя» в селі Старий Яричів на Львівщині допомагають позбутися алко- і наркозалежності за допомогою Біблії. Директор центру Валентин Жилін позбувся наркозалежності і тепер надає допомогу кожному, хто по неї звернеться >>Громадське Львів

Правила репортажу Дмитра Фіоніка

Как мне кажется, задача социального журналиста в том, чтобы показать, что есть система, которой, в общем-то, плевать на человека, и есть разные люди с массой частных проблем. И попытаться эту систему сбить. Но самая важная задача — показать людям, что все мы ходим под Богом. Не надо думать, что если у вас больше денег в кошельке, то у вас больше амортизаторов. Это не работает. На месте людей, о которых я пишу, может быть любой. У каждого может заболеть ребенок или он сам может быть неправомерно обвинен или осужден. Это тоже надо показывать читателям >>MediaSapiens


найперша :: 2012 :: 2014 :: українські фронтири :: 2015 :: шср

         

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone