Серіал «Мовчазні свідки ХХ століття»

Оновлено: 30.11.2018

22425777_2014520142111545_485697157_o

Школа журналістики Українського католицького університету в рамках програми «Meet up! Німецько-українські зустрічі молоді» за підтримки німецького Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», Міністерства закордонних справ Німеччини та Фонду Роберта Боша провела німецько-українську Відеоакадемію документального серіалу DOCemotion.

Учасниками Відеоакадемії стали молоді українські та німецькі документалісти. Кожна з чотирьох команд проекту зняла власну серію документального серіалу “Мовчазні свідки ХХ століття”, присвяченого проблемам історичної пам’яті та трансформацій в посттоталітарних суспільствах.  У створенні серіалу командам допомагали досвідчені ментори та тренери-лектори.

Перша частина проекту – тренінгова – пройшла у Львові 29-30 вересня 2017 року. У жовтні команди знімали свої фільми на локаціях та монтували їх у Школі журналістики УКУ.

1 листопада у Львові, в Центрі митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету, відбувся прем’єрний показ серіалу.

IMG_4308

videoacademia_kyiv

Презентація проекту в Київському центрі УКУ 6 грудня 2017 року

videoacademia_berlin

Презентація проекту в Берліні 19 грудня 2017 року. 

IMG_6691

Презентація в Чикаґо 22 грудня 2017 року

Після Львова, Берліна, Чикаго – Дрогобич: серіал «Мовчазні свідки ХХ століття» показали дрогобичанам

Серія перша – «Мешуґе»

Екскурсовод Леонід Гольберг крихта за крихтою збирає, зберігає та розповідає історію євреїв міста Дрогобича. Під час Голокосту офіцер Вермахту Ебергард Гельмріх та його дружина Доната, ризикуючи життям, рятували дрогобицьких євреїв. Їхня історія, відтворена за допомогою історичної реконструкції, та сучасне життя Леоніда переплітаються у фільмі. Над серією працювали Олеся Біда, Віка Слобода, Анастасія Іванців, Анна Ілін та Пауль Хаас. Ментор – продюсер, викладач Школи журналістики УКУ Омелян Ощудляк.

Серія друга – «Головний експонат»

Пам’ять міста Березань на Київщині має ім’я: Галина Рих. Півстоліття тому вчителька історії створила краєзнавчий музей і зібрала експонати для нього власноруч. Сьогодні вона – і директорка, й гід, і головний носій пам’яті про історію міста. Їй дев’яносто п’ять. За часів, коли навіть говорити про Голодомор було ризиковано, Галина Рих створила книгу пам’яті, куди записувала імена померлих від організованого радянською владою штучного голоду. Над фільмом працювали Сімон Мушік, Тетяна Столярова, Аннагуль Бешареті, Анна Чуданова та Анна Ютченко. Ментор – продюсер Акім Галімов.

Серія третя – «Молодість 1927»

Коли у 1944 році фронт Другої світової війни дійшов до Львівщини, Євгену Кавичу та Ярославу Мельничуку було по шістнадцять років. Євген потрапив до лав гренадерської дивізії зброї СС «Галичина», а Ярослав Мельничук, який підтримував українських націоналістів, але вирішив зачекати – спершу в евакуації, а потім у лавах Радянської армії. За сімдесят три роки чоловіки, які мешкали під час війни у сусідніх селах, зустрічаються на полі битви під Бродами, де у липні 1944 року дивізія «Галичина» протистояла радянському війську. Над серією працювали Даніель Магнер, Пауль Мельцер, Таїсія Кутузова, Світлана Дмитренко та Юлія Галета. Ментор – викладач Школи журналістики УКУ, режисер Андрій Приймаченко.

Серія четверта – «День молоді»

Понад сорок років тому в селі Вовчику на Полтавщині з’явилась аматорська кіностудія «Колос». На кіноплівках тих часів – демонстрації, суботники, колгоспні будні та свята. Минули десятиліття, й у краєзнавчому музеї, названому на честь засновника кіностудії Івана Саєнка, вирішили повернути старі плівки, які вже розсипаються, до життя. Мешканці села вперше збираються на кінопоказ, організований директоркою та сторожем музею, щоб знов побачити себе молодими. Чи згадають вони, яким було життя в Радянському Союзі поза кадром? Над серією працювали Сергій Жулін, Дарія ГірнаОлександра Чернова, Лєна Штайнбюхель, Ліза Хофман. Ментор – документаліст hromadske.ua Богдан Кутєпов.

Backstage





У світі «постправди» історична пам’ять стає полем для маніпуляції. Історію фальсифікують та інтерпретують із політичною та пропагандистською метою, викреслюючи з неї незручні сторінки та заповнюючи білі плями штучно ідеологізованими конструкціями. Результат може бути вбивчим: ми бачимо, як десятки тисяч росіян і мешканців окупованої частини України зі зброєю в руках ідуть на війну, яку вважають продовженням Другої світової. Як пересвідчитись, що історична пам’ять – це те, що ми справді пам’ятаємо, а не оманлива картинка, нав’язана нам пропагандою? Ми шукатимемо мовчазних свідків, які не інтерпретують історію, а розповідають те, що бачили самі. Люди, будівлі, місця, документи, родинні історії, які дозволяють без оцінок і перекручень показати, як Європа пережила найбільшу війну в історії і які висновки зробила з неї, а які – ні.

Фотоальбом із ІІ Відеоакадемії


Живих героїв для програм, на жаль, меншає. Чотири роки тому, коли ми почали знімати «Історичну правду» у Львові, ми могли запросити багатьох ветеранів ОУН і УПА. Тепер їх майже не залишилося. На наших очах відійшли тисячі оповідачів, чиїх історій ми так і не вислухали >>>medialab

DSC_0502

Сергій Буковський: Документальне кіно — це, безумовно, бачення світу автором. Навіть якщо використовувати для зйомок лише камеру спостереження, яка фіксуватиме, хто заходить і виходить із приміщення, а потім самому відібрати кадри і змонтувати їх, отримуємо суб’єктивний погляд автора >>>[mediasapiens]

Акім Галімов: Я проти сліпої героїзації контраверсійних фігур Бандери чи Петлюри, УПА, бо як і всюди, там є моменти, якими навряд чи можна пишатись. Я критикую радянське викладання історії, але загалом в ті часи було багато і позитивного. Наприклад, нещодавно читав про те, для чого і як створювались хрущовки >>>[історична правда]

Акім Галімов: Якщо ти берешся за щось — маєш вкладати душу, інакше навіщо це робити? Можна навіть про внутрішні українські проблеми зняти так, що люди, які не знали, що таке Україна, із захватом подивляться такий фільм. І тепер наше кіно потрапляє на фестивалі й цікавить зарубіжну аудиторію>>>[детектор медіа]

Богдан Кутєпов: Я ніколи не шкодував про те, що недостатньо людей подивилось мою документалку: кількість глядачів не є абсолютним показником успіху. У мене є відео, яке набрало мільйон переглядів – фільм «Контакт» про полонених у Донецьку. Є фільм «Невидимі» про перемогу паралімпійців, який набрав сім тисяч переглядів, бо ніколи стрічка на таку важливу тему не буде суперрейтинговою >>>[medialab]

ihateitall