Змінити світ – це змінити свій спосіб думання про світ, – Ярослав Грицак

Оновлено: 18.09.2012

Історик і дослідник цінностей Ярослав Грицак знову пробував знайти відповідь на запитання «Куди рухається сучасний світ?». Цього разу — разом зі студентами магістерської програми з журналістики УКУ.

Коли ми з друзями дізналися тему лекції професора Грицака, то, звісно, виникла спокуса дати свій варіант відповіді на запитання «куди?». Але, розпочавши лекцію, пан Грицак припиняє всі наші інсинуації.

– Одразу хочу вам сказати:  я цього не знаю. Це не те питання, що обов’язково має якусь відповідь. Воно просто допомагає сконцентрувати мислення, — пояснює він. Пан Ярослав називає лекцію ознайомчою, проте наводить складні структуровані факти, показує багато інфографіки та тримає досить швидкий темп розмови. Це вимагає мисленнєвої напруги та зосередження уваги, щоб не випасти з контексту.

Розмова частково охоплює економіку, міжнародні відносини, питання релігії та багато інших сфер, тож її тему не вдається віднести до якоїсь певної дисципліни. Принаймні, вона точно не є історичною, і навіть у певному сенсі є антиісторичною. Адже завдання історії — дивитися в минуле, тоді як наш лектор намагається зазирнути в майбутнє, хоча і стверджує, що  між минулим та майбутнім немає зв’язку, й не можна навіть виокремити закони, щоб щось проектувати на їх основі.

Ярослав Грицак прагне дати маркери для розуміння світових процесів у величезному потоці інформації. Говорить він швидко і переконливо — напевно, тому, що говорить про речі, якими справді стурбований, у які вірить. Передусім про нові глобальні виклики людству.

Може здатися, що де ті глобальні виклики, а де ми у нашому Львові, Сімферополі чи Запоріжжі. Проте тенденції не насаджуються людям згори якимось всесвітнім урядом (хоч би у що там вірили конспірологи). Люди створюють їх самі. Тож виклики, про які говорить пан Ярослав, — безпрецедентне пришвидшення часу, інтенсивний поступ технологічного прогресу, розширення економічних можливостей з одного боку та збільшення прірви у розподілі благ з іншого, — справляють безпосередній вплив, нехай подекуди мінімальний, на кожного з нас. Разом вони творять кризу модерності, кризу часу, у якому ми живемо.

Що зазнало найсуттєвіших змін? Наш лектор стверджує: цінності. Змінилася свідомість, спосіб мислення, переконання — все те, що ідентифікує конкретні покоління. Нинішнє ж покоління, за його словами, власної системи цінностей геть не має.

Раніше форма модерності була формою надії, тепер вона є формою страху та стурбованості. Тепер ми маємо проблеми, пов’язані з пам’яттю, уявою та мовою, тому не можемо уявити собі альтернативний тип суспільства. Більше того — навіть не вміємо говорити один з одним про ці проблеми. Найбільше пан Ярослав дивується, чому сучасна молодь не сердита на обставини, які не дозволяють їй користуватися всіма наявними можливостями. Адже енергія злості могла б дати необхідний поштовх для кардинальних змін. Певно, ми ще не всі можливості вичерпали, й терпіння нам вистачає.

Наостанок Ярослав Грицак малює майже апокаліптичну картину: покоління українців, яке не має визначеної системи цінностей, не довіряє один одному та не відчуває себе об’єднаним релігійною або національною ідентичністю, ризикує опинитись перед дилемою. Якщо ти хочеш, щоб твої внуки розмовляли з тобою українською, на цій землі залишатися можна, але доведеться відгородитися від реальності товстими мурами власного Межигір’я; в іншому випадку варто шукати собі комфортніше місце для існування — приміром, Прибалтику чи Скандинавію.

Не надто радісна перспектива: різниця між долею емігранта зовнішнього чи внутрішнього невелика. Проте третій варіант таки є — щоб змінити світ, потрібно змінити свій спосіб думання про світ.

– То що ж має робити наше покоління? На основі чого нам об’єднуватися, щоб змінити світ? – запитую пана Ярослава. Він усміхається: «А от цього я не знаю. Це вже ваше домашнє завдання».

Наталія Єрьоменко (Аньол), магістерська програма з журналістики УКУ

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone