Юлія Бориско: “В Україні на вулиці багато гарних жінок, тому й телеведучі мають бути вродливі”

Львів’янка Юлія Бориско у Києві вже дванадцять років. За цей час вона встигла попрацювати на низці провідних всеукраїнських каналів. Незадовго до виборів 2004 року Юлія заробила імідж борця з режимом, разом із кількома колегами звільнившись із «1+1» на знак протесту проти цензури Адміністрації президента – так званих темників. За п’ять років вона повернулась уже не кореспондентом, а ведучою новин, на зовсім інший «1+1». Тепер на адресу каналу часто лунають звинувачення в надмірній жовтизні чи нагнітанні негативних емоцій. Юлія, втім, знаходить раціональне пояснення для такого ухилу. Свій  випуск новин після 23.00 ведуча «ТСН» називає «поцілунком на ніч», а роботу на «1+1» – своїм хобі. У ролі гостя телестудії Школи журналістики Українського католицького університету Юлія Бориско, за власним зізнанням, почувалась незвично: «Будь-який журналіст набагато краще чується по інший бік камери, з мікрофончиком у руках». 

– Юліє, ви ближчі до західного типу ведучого-журналіста, ніж до традиційного пострадянського типу ведучого-диктора. Чи можливий західний тип у чистому вигляді на українському телебаченні?

– Я не думаю, що можливий, бо в нас трохи інша ментальність. Якщо за кордоном у кадрі може сидіти яскрава, але не вродлива жінка, то в Україні – ні. Багато красивих жінок на вулиці, тому й на телебаченні це певний стандарт. Ніхто з керівників телеканалів не посадить у кадр хорошого журналіста без привабливих зовнішніх даних,  бо на цьому можна втратити рейтинги.

Та я не вважаю себе представницею західної моделі ведення новин. Я просто представниця свого покоління. Я формувалась у вільній країні і в силу цього пропоную людям інший продукт. Моя внутрішня свобода виливається в мої ефіри.

– Коли ви формувались як ведуча, чи були у вас взірці для наслідування? Наскільки важливо наслідувати когось, щоб підвищити власний рівень?

– Щоб глядач повірив, треба бути собою. Якщо людина – яскрава особистість, наділена харизмою й не ледача, вона покращує себе і підвищує свою професійну якість із кожним днем. Я намагаюся бути собою й досягнути того стану, коли за жодних обставин у мене не виникне мандраж під час прямого ефіру. Коли я спокійна і врівноважена, можу зробити неможливе; коли з’являється внутрішній стрес, ефір іде не так гладко.

Свого часу, коли я вже кілька років працювала в кадрі, мене почали запрошували на фотосесії глянцеві журнали. Як правило, після знимкування беруть інтерв’ю. Серед найпоширеніших питань було: на кого зі світових знаменитостей я хочу бути схожою. Я зазвичай чесно відповідала: на Ісуса Христа чи на Будду. Западала гнітюча мовчанка, журналістка вимикала диктофон і кидала в повітря: «Ну, і що ми з цим інтерв’ю будемо робити?»

Я хочу розвинути в собі найкращі риси, якими мене наділила природа, й постійно працюю над самовдосконаленням. Поки я росту, я цікава своєму глядачу. Щойно схоплю зірочку, спробую знайти ідеал серед світських постатей і тягнутись до нього, почну деградувати як фахівець.

– Чи підлаштовували ви власний стиль ведення під різні канали, на яких працювали?

– Ні, але я шліфувала себе. Я досить вимоглива до себе, й намагалась працювати так, щоб спокійно спати вночі. Коли на початках я «лажала», потім важко було розслабитись. Випивала на ніч 50 грамів вина, але вранці однаково прокидалась із думкою: «чому мені вчора не вдалося?». Поки мій рівень не почав мене влаштовувати, весь час переглядала свої випуски. Тепер вже цього не роблю.

Зараз для мене важливо не те, який вигляд я маю в кадрі, а те, чи донесла я до свого глядача ту інформацію, заради якої він увімкнув свій телевізор. Якщо глядачам удалося не відволіктись на мою зачіску, мій костюм і мою яскраву особистість, а почути те, що ми для них приготували,  вважаю, що випуск був удалим. Я – член команди «ТСН» і не тягну ковдру на себе.

– Інколи ви дозволяєте собі емоційно відтінити ту чи іншу новину…

– Я подаю новину так, як розповідала б її своїми друзями. Ділюся інформацією, а не втираю її у підсвідомість.

– За яким принципом добираються новини для випуску новин «ТСН»?

– Все що цікаве, важливе, може зачепити, дивує, розважає, вражає. Наш слоган: «ТСН вражає», тому ми намагаємось шукати інформацію, яка б цій сміливій заявочці відповідала.

– Наскільки ви як ведуча можете впливати на верстку – ранжування новин у випуску?

– Верстка залежить від рейтингу. Є сюжети, які точно викличуть неймовірний інтерес аудиторії. З роками новинні команди навчилися вирізняти свої теми. Так, дуже цікавими є всі події, до яких ми маємо яскраве відео. Часто випуски починаються саме з красивої якісної картинки, а потім уже ми ставимо те, що більше впливає на життя українців. Важливого люди дочекаються, але спочатку їх треба втягнути в динаміку новин.

Добирати новини – цікава справа. Зазвичай цим займається ціла редакторська група. Протягом дня в інформаційній службі «1+1» відбувається кілька нарад, на яких обговорюють, що і в якій послідовності давати у головному випуску «ТСН» о 19.30. Верстка може змінюватись навіть під час ефіру. А нічній команді ТСН, яка «заточена» суто під щоденні підсумки – треба оновити і доповнити інформацію, спочатку  вибравши найсмачніше відео і найважливіші новини, про які не можна не сказати. Якщо якусь новину не вдається оновити – намагаємося подати її з іншого ракурсу. Ми прагнемо робити так, щоб більша частина випуску складалася з інформації, яка не звучала о 19.30. У п’ятнадцять хвилин ми повинні вмістити інформаційні підсумки доби – все важливе і смачне. Й зробити випуск позитивним загалом, бо все-таки це остання поява ТСН за добу, яка має налаштовувати на спокійний сон. Наприклад, ми можемо дозволити собі не показувати суто кримінальних новин із розряду побутових драм. Я називаю свій випуск «поцілунком у чоло на ніч». По суті, це випуск для людей, які вже у курсі новин дня – щось бачили по телевізору чи читали в Інтернеті – вночі вони просто  хочуть не пропустити важливого, здивуватись і розслабитись.

– Отже, ви можете добирати новини для свого випуску самотужки?

– Якби самотужки – це була б авторська програма. Нічна бригада «ТСН» – це чотири людини, у спілкуванні яких народжується бачення випуску. Частину тем ми повторюємо з попередніх випусків, однак навіть їх можна оновити синхроном, розвинути додатковою інформацією. Що більше нам вдається оновити випуск, то більше ми собою задоволені. Коли ми втомлені їдемо додому, значить, випуск удався.

– Чи конфліктуєте ви в процесі добору новин для випуску?

– Ні, ми – однодумці. Але іноді дискутуємо з різного рівня керівництвом. Це робочі моменти.

– Був час, коли «ТСН» дивилась уся країна. Зараз новинам «1+1» часто закидають різкий крен у бік інфотейменту…

– Цей крен можна закинути будь-якому українському телеканалу. Тому що кілька відсотків дуже якісної аудиторії, вимогливої до інформації, яка хоче бачити культуру, аналітику, – вже живе в Інтернеті. Цю публіку до екранів більше не повернути. Останньою з мого оточення здалась  колега, яка до останнього дивилась випуски новин на різних каналах. І от врешті викинула  телевізор, поставивши на його місце акваріум.

Таких людей-акваріумів стає дедалі більше, і я одна з них – хоч акваріуму і не маю. Мої львівські друзі практично не знайомі з моєю роботою в кадрі. Це глибокі і допитливі люди, все, що їм треба, вони беруть в Інтернеті. До телебачення їх уже не повернеш – вони добре знають, де знайти все, чого потребують і в той момент, коли їм зручно. Тим часом телевізор загалом і новини зокрема дивляться люди, які приходять о сьомій з роботи, мають дефіцит яскравих вражень від життя і з Інтернетом зазвичай «не дружать».  З цим і пов’язаний крен у бік інфотейменту.

– 2004 року ви разом із своїми колегами демонстративно звільнились із «1+1» на знак протесту проти цензури, давши старт процесові, який згодом назвали «журналістською революцією». Чи вчинили б ви сьогодні так само, якби опинились в аналогічній ситуації?

– Важко сказати. Тоді це був імпульс. Так склалося, що совість ньюсруму «ТСН» – журналісти-міжнародники, які ніколи не працювали за темниками, – написали заяви про звільнення на знак протесту проти жорсткої цензури. Дивлячись на їхні спини, коли вони впевнено виходили з ньюсруму, я подумала, що хочу асоціювати себе з цими людьми. Схопила листок А4 й написала заяву. Щоправда, потім іще кілька днів шарпалась, чи правильно вчинила. Я не виношувала в собі цього плану, не виголошувала драматичну промову й не гримала дверима. Просто вирішила залишитись вірною найкращим сторонам своєї душі.

Бували періоди, коли я про це шкодувала. На інших каналах, де я опинилася згодом, мені вже було не так комфортно. Я намагалась покращити все, що бачила, стомлювалась до ефіру й валила роботу в кадрі. Та тепер я думаю, що з таких подій складаються ті сходи, якими ми піднімаємось до своєї професії. Й ризикнувши, я перескочила кілька сходинок і як людина, і як професіонал. Якби не підвела очей, коли міжнародники написали заяви, можливо, й не досягла б того, що маю зараз.

– Чому ви врешті-решт повернулись на «1+1»?

– Змінилась ситуація зі свободою слова, змінились власники телеканалу. Крім того, на «1+1», незалежно від політичних розкладів і рівня цензури, був і залишається найкращий колектив в Україні. Я завжди хотіла працювати в команді сильних людей, які своїм рівнем не дають знизити планку і мені.

– Згодні з думкою багатьох експертів і журналістів, що цензура повертається в українські медіа?

– Я на мене, найлегше було працювати кілька років тому в умовах політичного бардаку, коли ніхто не відстежував, як журналісти подають інформацію. Зараз працювати не так комфортно.

– Що більше обмежує журналістку Юлію Бориско – цензура чи самоцензура?

–  Я людина вільна. Дихати в кадрі політична ситуація на разі ще дає. Але є умови, за яких я не зможу працювати. Вони ще не настали.

Валентин Дігтяренко, Школа журналістики УКУ, спеціально для «Високого Замку»