Ми не продаємося!!!

Оновлено: 16.02.2015

Відео з «одкровеннями» ректора Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Анатолія Кузьмінського нещодавно стало хітом Ютубу. Ректор розповів, що студенти його університету їздять до Києва на Майдан задля власного збагачення: «Підходили до мене деякі випускники і розказували, що переосмислили, подивились і порозказували, що хтось купив шубу за ці гроші, хтось гарний перстень». Не зайвим буде нагадати, що Анатолій Кузьмінський за сумісництвом є ще й головою фракції Партії регіонів у Черкаській обласній раді.

Мої батьки вважали Черкаський національний університет найкращим для мене майбутнім: і близенько, і якість освіти більш-менш добра. Та я обрала для навчання і подальшого життя Львів. Тож можу сьогодні лише поспівчувати черкаським студентам: вони врешті об’єдналися, заявили про свою позицію, але їх не чують, їх не розуміють.

Мені пощастило бути на київському Євромайдані у час ейфорії, коли ми ще наївно сподівалися на позитивний підсумок Вільнюського саміту, коли відчували неймовірну єдність, загальний запал і піднесення. Я була там і тоді, коли надія згасла, угода залишилася непідписаною, але бажання бути почутими нікуди не поділося. Я ще була в Києві, коли дізналася про звірячий розгін Майдану – тих невинних і мирних людей, з якими ще вчора стояла пліч-о-пліч за єдину справу. Мама плакала в трубку і заклинала нікуди не лізти. Я змушена була повернутися додому на Черкащину, щоб особисто показати батькам, що зі мною все гаразд.

У рідне місто Сміла повернулася в тій самій куртці, в якій і поїхала, без «шуби», без «гарних перстенів». На Майдані Незалежності ніхто нікому не пропонував гроші. Там «ходила» інша валюта: гарячий чай, теплий одяг, власноруч зроблені бутерброди, людська підтримка і турбота.

У Смілі мої знайомі, дізнавшись, що я повернулася, запитували: «Стояла за гроші?». У цих словах не було ані осуду, ані обуреності, ніби продаватися – це норма. Дехто й до сьогодні не вірить мені, що щиро поїхала сказати своє «Не погоджуюсь!». У рідне місто я повернулася за останні гроші, тобто в «мінусі». Моїм «плюсом» стали той досвід та емоції, які я пережила, їх не купиш за жодну валюту. Я мала можливість обирати, і свій вибір зробила.

Моя знайома, з якою дуже близько спілкувалася в дитинстві, цього вибору не має. Точніше, у неї цей вибір забрали, а силоміць його повернути вона не наважується. Її тато належить до Партії регіонів та займає одну з керівних посад у моєму місті. Дівчина вчиться в престижному університеті та має багато всього, чого я зараз не можу собі дозволити. Вона клікає «мені подобається» на пости про Євромайдан у соціальних мережах. Але не поширює: її сім’я, оточення цього не зрозуміють.

Мама на мій перший дзвінок з Києва відреагувала: «Що ти там забула?» Але опісля щодня приємно дивувала. «Доця, я тільки те й роблю, що читаю про Євросоюз і Майдан. Ти молодець! Але будь обережна», – саме ці слова були такі необхідні, бо поєднували і любов, і розуміння, і підтримку і хвилювання.

Так, ми розчаровані і спантеличені тим, що зараз відбувається в нашій країні. Але принаймні ми знаємо, чого хочемо. Ми потребуємо чесної і відкритої влади, ми прагнемо бути почутими і потрібними в Україні. Ми знаємо, що можна інакше, що разом вдається виходити за рамки і ламати систему. І поки ми віримо у це – нас неможливо купити!

Юлія Сабадишина, Школа журналістики УКУ

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone