«Будьте хуліганами!», – Роман Вінтонів

Оновлено: 16.02.2015

Роман Вінтонів працював на телеканалах К1, «Інтер», «1+1» та «Україна», а також в українській службі Бі-бі-сі. Але справжню всенародну любов йому приніс образ Майкла Щура – журналіста з Канади, який ставить українським політикам наївні прямолінійні запитання. До Львова Роман завітав без вусів, але про образ Майкла Щура говорив охоче, як і про два свої творчі методи – дурналістику й хулналістику (хуліганську журналістику). Зустріч Романа Вінтоніва із львівянами відбулась у переповненій конференц-залі Українського католицького університету. Відеозапис зустрічі дивіться тут.

– Чому дурналістика? Літери «д» й «ж» на клавіатурі поруч, і я часто їх плутаю. Сміх – моя суб’єктивна реакція на навколишню дійсність. Усе почалося з того, що я кілька разів зривався на прес-конференціях – вставав і запитував: навіщо ви все це читаєте?  Так, це порушення журналістських стандартів. А як із ними по-іншому? Чому я ставлю запитання, а вони несуть якусь фігню? Чому я не можу сказати «чувак, ти несеш фігню»? Так, «чувак», «ти», «фігня» – це неповага, але ж він чувак, який несе фігню!

– Громада, бізнес, влада – ланки, яким журналісти мають передавати інформацію, щоб вони робили висновки та приймали правильні рішення. Є проблема – сигнал – вирішення. В результаті кількість проблем мала би зменшуватись. Але в Україні ситуація інша: проблема – сигнал – «нібрішітє, в нас ніт пріблім». Схема не працює. Журналістів не чують. Чому нас не чують? Нас дуже легко не чути, легко послати, сказати, що начальник у відпустці, а запит загубили. Ми стали надто традиційними, й вони навчилися реагувати, блокувати сигнал. Ми маємо змінити це. Нам, журналістам, потрібно вигадувати нові способи до них достукатись. У моєму випадку такий спосіб – сміх.

– Образ Майкла Щура мені допомагала створити дружина. Вона мала псевдонім Аманда Щур, ось Майкл і взяв її прізвище. Аня не бере безпосередньої участі в написанні програм «Але є одне але», але виконує роль фільтра. Коли я маю певні сумніви, даю їй прочитати й запитую, смішно чи ні. У команді «АЄОА» є шестеро людей. Цей проект поки що не приносить грошей, і я не розраховую на те, що колись приноситиме.

– Об’єктом стьобу є саме політична еліта. Це цікаво, до того ж, ці люди занадто високої думки про себе. Більшість журналістів чомусь ставляться до них як до небожителів. Від журналістів таким ставленням заразилися читачі, слухачі та глядачі. Ми хочемо допомогти зрозуміти, що політики – це ті самі люди, адже коли політик приходить до виборців, дуже мало людей готові ставити їм гострі запитання, а не слухати нісенітниці.

– Конкретних тем, із яких ми не дозволяємо собі сміятися, немає. Просто є відчуття, коли краще не сміятися. Коли на вулиці Грушевського тривали протистояння, сміх був недоречний. Людей викрадали,  калічили, вбивали – було не до сміху.

– Зараз я хочу стібатися. Не хочу поки що вертатись до серйозної журналістики. План простий: поки я молодий, я хуліганю. Коли стану старим, повернуся до серйозної журналістики. Думаю, мені це вдасться. На кілька місяців зникну з інформаційного простору, переосмислю все й почну з нуля.

– Політикам байдуже, про що ми їх запитуємо. Вони мають заготовлені шаблонні фрази, за якими ховають свої справжні інтереси. Тому, щоб зупинити потік дезінформації, потрібні журналісти-хулігани. Треба придумувати нові способи достукатись до політиків. Один із перевірених способів – вдавати дурника. Прості запитання, жодного пафосу. Запитуйте про прості речі, які передають суть того, що відбувається. «Чому ви вже годину читаєте з листочка?».

– Наприклад, нам уже понад десять років розповідають ВВП, але більшість чиновників, та й журналістів не знають, що це таке. Запитуючи про такі речі, ми можемо довідатись, чи політики знають, про що вони говорять, і змусити їх співвіднести те, що вони роблять, із тим, що мали б робити. Я ставив політикам запитання «як розшифровується абревіатура НАТО?». До мене це, здається, робив Сергій Лещенко. Першу, другу й четверту літеру знали всі, а третю – ні, але намагалися вгадувати. Не вгадали. Вам теж не скажу – ґуґліть :)

– Під час останніх подій футбольні фанати продемонстрували єдність, якої нема більше ні в кого. Ні в учителів, ні в лікарів. Я пояснюю це тим, що фанати створили середовище. В кожному місті є організації футбольних фанів, які спілкуються, мають спільні інтереси та цілі. Я не думав, що журналісти можуть повчитися у футбольних фанатів, але це так. Ми повинні створити журналістське середовище. Є проблема недовіри одне до одного, яку можна вирішити спілкуванням. Можливо, перший крок – почати пити разом.

– Потрібно боротися за щось. Це продуктивніше й ефективніше. Треба зміцнювати свої позиції, будувати навколо них барикади. Придумати спільну мету. Створити мозок – середовище з багатьма зв’язками. Синхронізувати ідеї та зусилля. Навіть банальна спільна заява свідчитиме, що з’явилися люди, які координують свої дії. Це підштовхне до дії інших людей.

– Ми ходили з дружиною стрімити в Маріїнський парк до тих, кого називають ті тушками. Я відкрив для себе, що вони люди. Це хлопці з важким життям, вони сформувались в умовах, у яких люди не можуть бути іншими. Більшість не має повної середньої освіти, роботи, частина сиділа в тюрмі. Вижили найсильніші, а слабші зламалися психологічно, спилися, повмирали. Ми, що виросли в інших умовах, повинні відкрити їм, що можна жити інакше. Цього не зробиш ні через телевізор, ні через інтернет – лише персональне спілкування.

Тетяна Руденька, Школа журналістики УКУ

Фото Катерини Недеснової