Журналістика полягає не в боротьбі, – Олександр Пасховер

Оновлено: 16.02.2015

Коли наприкінці січня 2014 року Олександр Пасховер отримав листа з Москви з пропозицією написати об’єктивний матеріал про Майдан, він мусив відмовитись. І не зміг підказати, хто в Києвві міг би виконати таке замовлення: «Я не знаю в Україні таких журналістів. Це для вас Майдан – телевізійна картинка, а тут – убиті та зниклі, декого з яких я знаю». Про те, як журналісту не стати пропагандистом і де межа, за якою неможливо бути безстороннім, колишній оглядач «Корреспондента» розповідав у Школі журналістики УКУ.

Олександр працював у газетах «Сегодня», «Незалежність», «Московский комсомолець», на телеканалах «Інтер» і ICTV, а з 2005 року – в журналі «Корреспондент», звідки пішов після запровадження цензури восени 2013-го. За його словами, після Майдану межа між журналістикою та пропагандою стала вочевидь тонкою. Причина цього – в тому, як формувалась сучасна українська журналістика.

«Журналістику називають однією з найдавніших професій. Це неправда, – пояснює журналіст. – Це одна з наймолодших і найсучасніших. Вона існує лише 200-300 років, а в Україні, можливо, зараз береться до роботи перше покоління, яке справді займатиметься журналістикою». Порівняно новим є й поняття преси як четвертої влади. Традиційно медіа були засобом пропаганди й агітації; не дарма 6 червня – день, коли 1922 року в більшовицькій Росії з’явився комітет цензури «Главлит» – досі відзначається пострадянськими країнами як День журналіста.

«Пропаганда є давньою традицією. В нас історично важливішою є категорія правди, а не права. Тому в Україні відбувається активна боротьба за монополію на правду. Журналісти втягуються в пошуки праведників і негідників. Суспільство живе у стані відсутності діалогу, його бачення дійсності поляризоване – одна сторона повністю права, інша повністю ні. І журналісти теж є частиною цього суспільства», – каже Олександр Пасховер.

Постійне намагання журналістів довести, що у владі самі негідники, він уважає ознакою внутрішньою несвободою. Бути в опозиції до влади не означає, що треба бачити в її діях тільки найгірше. «Тоді критика втрачає вагу і сенс, зникає у вакуумі, – говорить Олександр. – Журналісти стають циніками саме в постійній боротьбі, яка переходить у пропаганду. Якщо ми помічаємо позитив, про нього потрібно говорити».

Ця нездорова ситуація, за його словами, призвела до того, що авторів негативних матеріалів уважають крутими, а будь-який позитивний відразу сприймають як замовний.

Межа між журналістикою і пропагандою лежить у площині моралі. Хтось переступає її, бо його підкупили, а хтось – через симпатії до певних політиків. Тим часом справжня свобода журналіста полягає в тому, щоб не бути заангажованим. Та, шукаючи позитив, не втрачати певної частки скепсису.

«Добре, коли скепсис спрямований не на те, щоб когось “завалити”, а на те, щоб перевірити достовірність. Журналістська робота полягає не в боротьбі, а в тому, щоб робити життя прозорим, а інформацію доступною», – підбиває підсумок Олександр Пасховер.

Надія Швадчак, Школа журналістики УКУ

Фото Катерини Недеснової