Виделка, Ейнштейн і Мадонна: як відчути себе фотохудожником

Оновлено: 16.02.2015

Модульне завдання з курсу «Аудіовізуальні комунікації» – звучить серйозно і академічно, правда? Але не поспішайте закривати цей матеріал. Ви побачите дещо несподіване.

Вікторія Романюк дала студентам першого курсу магістерської програми з медіакомунікацій особливе завдання – зробити авторську інтерпретацію відомого фото. Вибір оригінальної роботи, концепція, втілення – все залежало від авторів. Вікторія розповіла, що прагнула цим завданням заохотити майбутніх фахівців з медіакомунікацій зануритися у вивчення матеріалів видатних фотографів та спробувати створити власні візуальні повідомлення. Робота отримала неочікуваний для неї зміст: «Для студентів це завдання стало справжніми пошуками відповідей на питання сьогодення. І вони їх знайшли. Те, що не видно з першого погляду, неможливо приховати від камери – тому в цих роботах  істина».

Студенти також отримали від роботи масу задоволення. Аліна Смутко вважає, що «такі завдання круті навіть не тому, що вчать тебе за допомогою нічого робить шедеври із суперзмістами, а тому, що у результаті розумієш,: кожен може стати художником :)». А Анні Романдаш до душі припала свобода дій: «Бавитися зі знімками і їхніми смислами – це, безумовно, цікаво! Бо коли береш якусь фотку і починаєш щось там мудрувати, то одразу бачиш те, чого не бачив раніше!».

Кафедра медіакомунікацій планує відкрити виставку з студентських робіт, а поки на інтерпретації можна подивитись тут.


Руслан Герасименко: «Вони поєднують різні культури та часи воєдино. Епохи змінюються, але молодість яскраво світить. Сум, наївність, цікавість, сентиментальність проявляються в єдиній та вічній епосі людства – молодості».


Данило Кушпета: «Щодня ми проходимо повз громіздкі будівлі, своєрідні дерева урбаністичних джунглів. Індивідуальність поступово придушується сірими велетнями, які чатують на нас. Ми здаємося крихітними крупинками, які складають величезний пазл – місто. Але все не так страшно. Опираючись на особливості нашого сприйняття пласкої двовимірної реальності, можна побачити, що величезний тривимірний масив будівель вдається виміряти простою 30-сантиметровою лінійкою, величина якої, порівняно з людиною, – ніщо».


Ліза Кузнєцова вибрала для інтерпретування серію фоторобіт «The Palm of Miles Davies» (1986) фотографа Ірвінга Пенна (Irving Penn) на якій зображено руку відомого джазового музиканта Майлса Девіса, рухи пальців музиканта, що імітують гру на трубі. Її інтерпретація має назву «The Palm Of War». «Кожен символ має якусь історію. Моя історія — війна, під час якої ми живемо. Серія знімків зображує відчуття людини серед двох вогнів. З одного боку — мир, з другого — агресія. Світлина дотику пальців — асоціація з інтимністю душі людини. І кожен лише особисто може вирішити, чого саме він прагне. Агресії чи миру» – коментує Ліза.


Богдана Потішка обрала фотографію Анрі Картьє-Брессона «Martine’s legs» (1968), на якій зображено ноги Мартіни Франк, дружини фотографа. Проста, але чуттєва фотографія має чітку композицію. В одному з інтерв’ю Картьє-Брессон на запитання Чарлі Роуза про мистецтво композиції дуже просто відповів: «Геометрія». І фотографія «Martine’s legs» чітко демонструє, що світлину робить вдалим не тільки вміло помічений момент, а й композиційна геометрія – ноги Мартіни розташовані чітко по діагоналі, а якщо застосувати правило «золотого перетину», то композиційний центр опиниться там, де книжка і згин бедра, – звідси естетична чуттєвість фотографії.

Богдана наголосила, що роблячи свою фотографію, хотіла не лише відтворити настрій і зберегти композицію оригіналу, а й водночас осучаснити образ молодої жінки, «перенести» її у ХХІ століття: «Час у цьому випадку прочитується не через одяг чи позу, а через акцент у композиційному центрі фото – у руках планшет замість книжки».


Наталія Ревко також звернула увагу на творчий доробок Анрі Картьє-Брессона. Фото, яке вона обрала було зроблене в місті Ліворно (Італія) в 1933 році. Це фото з медійною тематикою і великою кількістю трактувань: «Я довго споглядала фото, яке одразу привертає увагу й утримує погляд: чи то через подив, чи то через відчуття своєрідного емоційного та інтелектуального квесту – то що ж тут зображено? Зрозуміла, що зможу трактувати зображення з точки зору лише одного рівня змісту. Тож ідею фото вбачаю як критичну щодо медій, навіть песимістичну. Ми можемо трактувати газету, що підкреслена світлом, як викривлене вікно в життя, від якого ми закриті шторою власної неможливості зрозуміти сенс медійних маніпуляцій та зазирнути у джерело інформації. Але герой на фото продовжує тримати в руках газету, наче він сприймає інформацію, навіть коли голова повністю закрита завісою. Також можна простежити акценти, зроблені за допомогою світлового вирішення: на газеті, робочій сорочці та обшарпаній стіні. З цього ми робимо висновок, що на світлині зображений представник робочого класу і тим більша вірогідність маніпулювання та «замилювання очей» за допомогою медій. У своєму фото я також намагалася зробити певний акцент на одязі, додавши кольору. Але в цьому випадку хотіла наголосити на тому, наскільки яскравими та помітними ми хочемо бути, користуючись новими медіями. Адже в руках у дівчини вже не монологічний засіб масової інформації, а новітній планшет. І ми справді не знаємо, чи читає героїня новини, дивиться фільм, чи навпаки – робить селфі, знімає відео або пише блог про себе. Але чи знімає з нас завісу подібна зміна акцентів у медіях? Ми хочемо мати товари відомих брендів і самі хочемо ставати брендами: стилізуємо свій образ, створюємо fashion-обгортку та транслюємо її. Це новітня модифікація штори, зображеної на фото Картьє-Брессона – отримавши вікно у світ інформації, ми знову закриваємося від нього, але вже власним его».


Робота Андре Кертеша – це швидкоплинний вуличний сюжет, центральна фігура якого – вуличний музикант-акордеоніст. Він очевидно позує фотографу, скоріше за все – не на прохання останнього. Євгенія Резниченко зробила фото-аналог зроблене на сторіччя пізніше: «Тут така ж центральна фігура – вуличний музикант, барабанник. Як і сто років тому в Угорщині, сьогодні вуличні музиканти у Львові явище цілком звичне – тут нічого не змінилось. Він також позує для фото з власної ініціативи, проте виражає себе зовсім інакше. Вуличний музикант ХХІ сторіччя – це неформал у значно яскравіших одязі, жестах і поведінці».


Близнята від народження ділять все на двох – зовнішність, батьків і особистий простір. Але кожна – окрема людина, з власним життям, серцем, розумом, душею. Анна Стукало обрала для своєї роботи фото Carrie Sandoval, в якій розкривається феномен існування двох зовнішньо однакових людей з особливим зв’язком – кожна близнючка одночасно є окремим індивідом і половинкою цілого: «Основні акценти на цьому фото – схожість, відмінність, зв’язок. Близнючки одягнені в сукні різних кольорів, їхні коси лежать на плечах по різні боки. Приглянувшись, можна помітити відмінні риси обличчя. Але ж сукні, коси й обличчя – одного типу та дуже схожі. При цьому близнючки своїми позами утворюють серце. Рука на плечі та прямий погляд акцентують на тому, що між ними є містичний зв’язок».


«Спрощуйте, спрощуйте, спрощуйте», – радив Андре Кертеш. На світлині, яку обрала Вероніка Тихонова відображено, як звичайні речі, якими ми користуємось щодня і на які не звертаємо особливої уваги, можуть стати об’єктом фотографії. «Бачити щось незвичайне у звичайних речах та ділитись цим зі світом – у цьому, на мою думку, полягає завдання фотохудожника. За допомогою геометрії та освітлення він зміг перетворити побутові речі на шедевр. Обираючи цю світлину, хотіла хоч трохи наблизитись до того, щоб “побачити”. Побачити та зафіксувати те, на що, зазвичай, не звертаємо уваги, передати просту красу миті за допомогою звичайних засобів, що ми завжди маємо зі собою. Фото зроблене мобільним телефоном. Ідея – не обов’язково бути фотографом, щоб помічати красу в деталях. Бачити прекрасні дрібниці та насолоджуватись життям може кожен» – розповіла вона.


Ганна Цупко переосмислила фото Енні Лейбовіц, що було зроблене під час рекламної кампанії для фірми спортивного одягу та аксесуарів Nike – всесвітньо відомі спортсменки, одягнені у “Nike”, на фоні спортивного залу: «Ця світлина – історія успіху, важкої праці дівчат над собою заради перемоги, а також пропаганда здорового способу життя, спорту, красивого тіла та жіночої вроди, прагнення підкорити нові вершини. Кожен сантиметр цього фото “дихає” відомим гучним лозунгом від “Nike” – “Just do it”». Про своє фото вона говорить: «Семеро прекрасних дівчат на фоні книжкових стелажів – так я бачу потенційну рекламу бібліотек та книжок. Приваблива, тому що багато читаю, а відповідно й багато знаю про світ довкола себе. Володіння інформацією дає силу та не залишає простору для страху перед невідомим та непізнаним. Тому що все невідоме можна вивчити та пізнати, а це знання дає впевненість у собі та відкриває світ з усіх можливих сторін. А чи ж не пізнання та постійне дослідження світу навколо нас робить життя цікавим? Щоб зацікавити молодь читанням, треба зробити цей процес модним та трендовим, тому трохи гламуру та краси у рекламі точно не завадить».


Увагу Олександри Давиденко привернуло відоме фото Че Гевари. Цей знімок було створено 1960 року офіційним фотографом Фідера Касторо, Альберто Корда. Знімок так і не увійшов до журналу, художник повісив його у своїй мастерні. В 1967 році до фотографа завітав італійський видавець Джанджакомо Фельтрінеллі, що шукав вдалі фото Че. У часі просування ідеї світової революції Корда не взяв гроші за свою роботу, а підприємливий видавець розтиражував фотографії і заробив великий статок. Після смерті героя, художник Джим Фіцпатрік створив вдалий плакатний образ Че Гевари.

Зараз це фото є практично іконою для сотень тисяч людей: «Бренд Че розповсюдився і живе у рекламі, мистецьких об’єктах, у міських просторах, ужиткових, сувенірних виробах. Образ інтерпретується, піддається ребрендингу, втрачаючи першочергові ознаки «зафіксованого болю» (як писав сам фотограф), образів свободи, боротьби, опозиційних настроїв. Теперішні «реципієнти» та «юзери» стильного лаконічного образу рідко знають історію Че Гевари. Проте ми можемо повернути або бодай зауважити символізм і цінність цього образу. Кожен з нас – борець, у кожного власна революція і це завжди актуально».


Двоє таких далеких, але таких схожих дівчат дивляться на нас з роботи Веніаміна Умнова: «Кубинський фотограф Альберто Корда в пошуках місця для знімання реклами тютюну опинився в маленькому селищі на заході Куби. Біля воріт одного з будинків стояла дівчинка, яка ніжно притискала до себе звичайне поліно. Але вона уявляла, що це її лялька. Дівчинка називалась Марія-Паула. Альберто її сфотографував… Особистий фотограф Фіделя Кастро, автор культового портрету Че Гевари найбільше любив  найулюбленішою саме це фото. «Ця світлина зробила моє життя, мою кар’єру вартісними», – казав фотограф. Марія-Паула стала дорослою, здобула освіту в медичному коледжі, працювала медсестрою в рідному селищі. Померла від лейкемії в 22 роки.

Марія живе у Великій Британії. Їй 2 роки. Вона любить гратися ляльками та іграшковими тваринами, уявляючи, що вони справжні. Її улюблена лялька не має імені. Марія називає її просто «My baby».


Відому фотографію Ейнштейна зробив Артут Сас 1951 року. Був день народження вченого, він багато усміхався, а Сас намагався змусити Ейнштейна усміхнутися на камеру ще й йому. Ейнштейн, натомість, висунув язика. Фото одразу стало відомим, бо зображало такого собі божевільного вченого, щодо якого було багато стереотипів. Артут Сас, який тоді працював у United Presse International, прославився завдяки світлині. До речі, Ейнштейну вона теж дуже сподобалась, і він попросив в агенції дев’ять. Одну з них власноруч підписав і подарував Сасу,а 2009 року це фото продали за майже 75 тисяч доларів.

Селфі на звичайний смартфон Анна Романдаш пояснює просто: «Фото Ейнштейна свідчить, як вдало зроблена фотографія одного дня може стати вічною. Селфі ж показує, як люди намагаються зберегти для себе вічність, навмисно фотографуючи кожен момент, і тому всі ці миті для них стираються чи зливаються в одну. Можна сказати, що селфі робить ведмежу послугу не лише професійній фотографії, а й людській пам’яті, адже оскільки ми фотографуємо все, що бачимо, то часто забуваємо про багато з того, що вже сфотографували. Інша моя інтерпретація – щоб стати або вважатися відомим, більше не треба бути Ейнштейном, якого оточують спалахи камер. Достатньо мати смартфон, Instagram і бажання позувати. Тобто, якщо колись лише фото з Ейнштейном могло розлетітися отак світом, адже то справді була дивина – висунути вченому язика, то зараз цим нікого не здивуєш, і будь-хто може «розкрутити» власну фотографію, якщо вміє та хоче, і навіть якщо це – банальний знімок із висолопленим язиком. Отож моя інтерпретація полягає у перенесенні знімку Саса на сучасність, і є дуже показовою, щоб проілюструвати, як змінилося наше сприйняття фотографії та як ускладнилася робота фотографа із часом, якому тепер доводиться конкурувати ще й із мільйонами фотоаматорів».


Соломія Савка цікавиться модою і стилем, тому вибір фото став не випадковим. «Світлина зачепила мене своєю невимушеністю та природністю. Дуже яскраво змальовано образ тогочасних американок. Аналог демонструє, що на моду суттєво впливає сексуальність, яка, по суті, і стимулює розвиток моди. Бажання подобатись і бути привабливим спонукає врешті-решт кожного дбайливіше ставитись до зовнішнього вигляду. У сучасному одязі зберігається тенденція до збільшення оголеності, хоча спочатку навіть оголення ніг було революційним» – написала вона. А ще додала, що своєю інтерпретацією вона прагнула показати настрій, характер, стиль сучасних жінок: «Вони – інші, навіть якщо позуватимуть так, як жінки на світлині-оригіналі».


Аліна Смутко: «Суть світлини – проста: фешн – це, передовсім, гра. Б’юті фотоарт не завжди покликаний естетизувати дійсність, «продати» чи означити нові канони сприйняття «краси». Почасти це спроба показати людину через те, у що вона одягнена (або не одягнена :)). Я хотіла наголосити саме на «ігровому» моменті у глянцевому фото. Використавши роботу Герба Рітца, спробувала об’єднати особливості зйомки інших моїх улюблених майстрів: це стиль передачі форм людського через максимальні точки чорного й білого Еріка Маріана та форму вираження статичних емоцій Деніса Роувре».


Хельмут Ньютон здебільшого працював над фотографіями в стилі ню. Sex sell («секс допомагає продавати») – ідея, завдяки якій зробив собі ім’я. Сексуальне на його фото має витончене, делікатне, елегантне: висока шпилька чорної туфлі та колготки в сіточку створюють злягальний настрій. Показавши найменше, фотограф залишає простір для уяви. Глядач сам може вималювати ту постать, яка приваблюватиме його якнайбільше. Він може підібрати їй довжину ніг, колір волосся та очей. Може придумати їй запах та ім’я. А може залишити її без чіткого образу – просто уявити її своєю на мить, коли переглядатиме світлину.

Інтерпретація Олега Твердя – краса, що не зваблює, не кокетує: «Ця краса не продається і не віддається у мить перегляду. ЇЇ неможливо купити чи взяти. ЇЇ можна лише отримати. Отримати, коли побачиш у грубості – справжість, у вайлуватості – простоту, але не простакуватість, у масивності та брутальності – форму, що не кричить і не говорить про себе, що мовчки висловлює свою суть».


Ірина Мацькова розмірковує про потребу змін: «Фотографія розповідає історію – «Білий» фонтан розкішніший, аніж «кольоровий», як свідчення спірної нерівності. На обличчі людини можна помітити, як вона тужно дивиться на фонтан «для білих». Громадянський рух у США за рівні права активізувався у 1954-1968 роках.

Порівнюючи це фото із фотом XXI ст., ми бачимо, наскільки змінилися часи, і маємо змогу поміркувати про минуле. Ми маємо однакові права, рівні перед законом, однак глобальні проблеми стосуються кожного жителя планети Земля, не залежно від статі, віросповідання, політичних поглядів та переконань. Ми не повинні бути байдужими щодо проблеми збереження води. Адже, за підрахунками вчених, при нинішніх обсягах споживання води її вистачить лише на найближчі 20-30 років. Тому нам варто: Keep calm and save the water!!!»


Іван Костик спробував інтерпретувати фото Малькольма Брауна, штатного фотографа Associated Press, зроблене у Сайгоні в 1963 році: «Я мав на меті показати ставлення східного й західного культурних середовищ до розуміння однакових речей, у цьому випадку – практики медитації. У східній культурі вона має сакральне значення та поєднується з духовними практиками. Натомість у західній культурі часто має лише окремі аспекти власної функції, такі як оздоровлення чи модні тенденції –екзотика, яка часто робиться 4fun. Буддійський монах, який, послуговуючись духовною практикою медитації, жертвує собою заради високої ідеї, та дитина, яка грається у своїй затишній кімнаті на м’якому ортопедичному дивані – два кардинально протилежні виміри, що апелюють до єдиного начала».


Робота Христини Малиш про парадокси цінностей і практичності, парадокси епохи взагалі: «Моє фото – це спроба за тією ж схемою поговорити про новий парадокс, який полягає в не зовсім здоровій заміні цінностей».


Фотографія з виставки «Портрет без обличчя» Криштофа Геральтовського. «Маю надію, що показую новий погляд на портрети… . Обличчя, занурені в темряву, засвітлені, портрети  створені за допомогою накладання негативів або шляхом показу тільки силуетів  творять сучасний образ людини. Попри те, що обличчя бувають розмиті, приховані або прикриті руками, портретом може бути збережена на основі “pars pro toto”  лише  частина обличчя.   Універсальні реквізити,  дозволяють глядачеві доповнити образ своїми власними ідеями» – цитує Анна Бляшин відомого польського фотографа. .


Оксана Ажнюк повертає нас до дитячої теми: «Іграшка. Фото дівчинки з ведмедиком» іспанського фотографа Джема Компайре яскраво відображає дитинство тієї епохи. Оскільки світлини тоді мали велику цінність, то, скоріш за все, саме це фото є чи не єдиним дитячим знімком дівчинки. Святково вдягнена маленька іспанка тримає в руках яблуко, біля її ніг, мабуть, улюблена іграшка – ведмедик. На сучасному фото в руках маленької дівчинки Марусі її улюблена іграшка Ipad, що одночасно і є яблуком. А біля її ніг – ведмедик, що давно уже не виконує функції забавки. Сталась якась підміна цінностей. Речі почали втрачати своє первинне значення, а інші ж, навпаки, – набувати додаткових


Марія Пасельська так захопилася завданням, що запропонувала дві інтерпретації. Перша – осмислення фото Володимира Купріянова “Літня прогулянка”: «Статура деколи промовляє більше, аніж розповіді людей. Ці радянські спідниці сьогодні видаються непривабливими, навіть смішними. Зрозуміло, що одягнуто найкращі речі, адже прогулянка – це захід. Сьогодні дівчата надають перевагу спідницям класичного крою, але довжина повинна прикривати коліна (можна і меншого розміру). Та і свято для дівчат – це піти у якийсь заклад, а не просто гуляти. З одного боку, люди намагаються виглядати відповідно до часу, але з іншого – мода не дуже змінилася».


Друге фото – робота Джона Леффманна «Старий чоловік медитує в парку. Швеція 1983»: «Якщо уважно придивитися до цього чоловіка, який начебто медитує, то очевидно, що він – справжній піжон. Годинник, лакові туфлі, високі штани на підтяжках і впевнений погляд – все це характеризує людину неаскетичну. Цей чоловік нагадує мені сучасних хлопців, які намагаються привернути увагу».


Наталя Патрікєєва шукала диво в тому, що оточує нас щодня. «Якщо не знати того, що на фото зображений відомий актор, Білл Мюррей, можна подумати, що звичайний чоловік, захотівши вразити дівчат, розмалював собі живіт. У оригіналі фото, дівчатам, очевидно, не так цікава визначна особистість головного героя, як сам малюнок на його тілі. Своїм виглядом він бажає привернути увагу дівчат і водночас залишатися таким собі брутальним і врівноваженим.

На сучасній світлині – звичайний чоловік, не актор і не відома особистість. Його живіт дещо менший, але здивування і захоплення дівчат від цього не зменшується. На його тілі намальований контур кота, образ якого сьогодні більш, ніж популярний. Нове фото – це перестрибування через більше, ніж чверть століття – від 1975 до 2014. Це довгий період зміни способів комунікацій між людьми, між чоловіком і жінкою.

Останні кілька років знайомитися і спілкуватися в соціальних мережах – це норма. Водночас, живе спілкування нікуди не поділося, навпаки – постійно набуває особливостей і трепету, тільки особисто можна так дивувати, дивуватися і бути щирим.

Дивлячись на ці два фото у споглядача виникає запитання – чому цей чоловік привертає увагу, як він дістав малюнок на животі та якої реакції чекав. Головний герой у новому фото – усміхається. В обох випадках на фото – заклади громадського харчування: американський «The House of Souvlaki» у першому випадку й українська «Пузата хата» у другому».

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone