Використовуйте метафори, щоб залишити мозок читача ввімкненим, – Валерій Панюшкін (відео)

Оновлено: 11.01.2015

Валерій Панюшкін понад двадцять років у професії. Працював у виданнях «Матадор», «КоммерсантЪ», Esquire, «Сноб», на телеканалі «Дождь».  Він тричі на день займається боксом, носить окуляри та обожнює Тома Вейтса. У Школі журналістики УКУ Валерій утретє. Цього разу приїхав на два дні – розповідати про мистецтво журналістського впливу.

– Я вважаю, що журналістика – це дуже проста професія. Все, що треба знати, можна пояснити за півтори години. Це схоже на керування автомобілем – пояснити можна за годину, – писав колись Панюшкін.

 

Про що НЕ писати

Якщо подивитися випуск новин російського телебачення, можна зауважити, що тамтешню журналістику цікавлять події на території на захід від Ростова-на-Дону. Все, що між Ростовом і Владивостоком – пустеля, про яку в новинах не згадується. До початку війни в російських ЗМІ писали про авіасалон десь під Москвою або про Путіна, який його відкрив. Сьогодні подібна ситуація в українських ЗМІ: пишуть якщо не про зарплату Мустафи Найєма, то про Пореченкова. Та хіба саме це важливо?

– Вчора знайома в Києві розповіла мені історію двох хлопців із Донецька, які створили організацію для допомоги ВІЛ-інфікованим. Один із них тепер воює на боці бойовиків, а інший – в українській армії. Мене як журналіста цікавить, що сталося з дружбою цих хлопців, чи спілкуються вони тепер? Ось про що варто писати, – говорить Панюшкін. Механізм, що змушує журналістів писати про неважливі речі – це мода. Новини – це товар: журналісти продають те, що не потребує великих затрат на виробництво. Переписати новину з інтернету про зарплату Мустафи набагато дешевше, ніж відправити на фронт двох репортерів, які знайдуть хлопців по різні боки війни. Репортерам потрібно платити й гарантувати безпеку. А новина про зарплату Мустафи читається так само легко, як продається кока-кола.

– Ми з вами опиняємось у цілковито безумному світі, коли всі рішення не раціональні. Ми не можемо відрізнити погане від доброго, – підбиває підсумок журналіст.

Перешкоди й парадокси

– Що треба зробити, щоб конкуренція не призводила до падіння якості товару в журналістиці? Нам потрібні певні інститути, що регулюватимуть порядок денний у новинах. Це мають бути професійні спільноти, які, спираючись на певні правила, гарантуватимуть підвищення якості новин, – пропонує Панюшкін. Якщо журналіст обманув читача, він повинен негайно відчути осуд медійної спільноти, удар по репутації та кар’єрі. Але сьогодні це неможливо, адже журналісти, що з етичних причин не можуть працювати у поважних традиційних ЗМІ, елементарно знаходять роботу в інтернеті.

Проблемою для безсторонності в новинній журналістиці є патріотизм. Патріот не зможе, наприклад,  змалювати повну картину війни на Донбасі – боятиметься бути звинуваченим у прислужуванні Москві. Впливають на світогляд і позицію журналіста також суспільні інститути: наприклад, християнська мораль може завадити об’єктивно написати про одностатеві шлюби.

Парадокс сучасної журналістики полягає в тому, що простий текст, який лестить очікуванням читача, виграє у складного, написаного про те, що відбувається насправді. «Бунт проти читача – дуже складна річ для журналіста. Читач хоче знати те, що здається йому правдою, а не те, що було насправді. А ти, журналіст, який бачив усе на власні очі, стаєш перед дилемою – сказати те, що бачив ти, чи те, що хоче почути читач», – розповідає Валерій Панюшкін.

 Не перевірив – не молодець

– В інтернеті можна знайти брехню в дуже гарній обкладинці. Не перевіряючи інформацію, ви ставите під удар свою репутацію, – застерігає Панюшкін. Він рекомендує бути дуже обережним із твердженнями – зокрема, що чогось немає, якщо ви цього не бачили. Не додумувати: щоб отримати більш-менш об’єктивну інформацію, необхідно перевірити всі можливі факти; «якщо перевірити не всі,а лише деякі, ви наблизитесь до брехні, а не правди».

Журналістика впливає, – попереджає Панюшкін. – Що більшою є доза, то менший ефект. Є межа враження, після чого мозок відключається. Тому про війну розповісти важко, бо війна страшніша за найстрашніший текст.

Розповідаючи про жахіття, журналіст має хитрувати – як Персей, який не міг дивитись в очі Медузі Горгоні, тож скористався відображенням у щиті. Мозок людини ігнорує страшні речі; щоб зберегти його ввімкненим, треба використовувати метафори.

«Вплив залишає людину вільною, а маніпуляція – ні, – уточнює Панюшкін. – Я можу переконати читача, а можу змусити повірити. Це різні речі; переконати складніше. Я ніби пропоную читачеві подивитись на це так, як я». А журналістам, яких оповіді про страшне виснажують, він радить їхати у відпустку.

 

Ярослав Назар, Школа журналістики УКУ

Фото Аліни Смутко

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone