«У Данії вищу журналістську освіту здобувають зрілі люди»

Оновлено: 16.02.2015

Оксана Піддубна – другокурсниця Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету – розповідає про навчання у Данській школі журналістики в місті Орхус, куди потрапила за програмою УКУ «Семестр за кордоном». 

Протягом семестру я вивчала міжнародне телебачення. У нашій групі було дев’ятнадцятеро студентів із Китаю, Південної Кореї, Австралії, Нової Зеландії, Росії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Нідерландів і один данець. Паралельно з навчанням я волонтерила на орхуському телебаченні. Щотижня ми мали свою програму. З іноземців у команді була лише я. Це смішно: журналістка ставила запитання, а я, працюючи як оператор, не розуміла, що відбувається.

Мені пощастило отримати стипендію від уряду Данії. Інакше б не поїхала – це дорога країна. Проїзд а автобусі коштує 20 крон; коли я приїхала, це було близько 40 гривень, а зараз уже 80. Майже половину грошей доводилося витрачати на житло.  Я  жила у двоповерховому будиночку. На першому та другому поверхах жило по п’ятнадцятеро людей. Кожен мав свою кімнату з душем та туалетом, але кухню я ділила з чотирнадцятьма людьми. Данці поважають особистий простір, тому в них немає гуртожитків, де в кімнаті живе по двоє-троє.

Студенти, що вчаться у цій школі – зрілі люди. Данці закінчують школу у 19 років, подорожують, працюють, у 21 рік беруть різні курси, щоб розібратися, що їм цікаво. Починають здобувати бакалаврську освіту, коли їм виповнюється 22. Вони мають своє особисте життя: у гуртожитку ніхто не перевіряє, о котрій ти повертаєшся та кого приводиш. Є звичайні обов’язки: стежити, щоб була вимкнена плита, прибирати на кухні.

Журналістів у Данії готують три виші. 90% йдуть до орхуської школи, де вчилася я, бо це одна з найкращих журналістських шкіл Європи. Данці вступають туди у будь-якому віці: одній студентці було сорок п’ять, і ніхто на це скоса не поглядав. Моїм данським однокурсникам було по 25. У Данії вища освіта безкоштовна, й кожен студент отримує п’ять тисяч крон (близько тисячі доларів) стипендії. Навчання у школі триває чотири роки. На початку студентів знайомлять із волонтерськими програмами, читають вступні лекції. Після цього їм протягом трьох семестрів викладають різні курси: теорію медій, друковані та онлайн-ЗМІ, фото-, теле- та радіожурналістику.

Після трьох семестрів студенти йдуть на стажування. Вони дуже стараються, беруть участь у волонтерських роботах, щоб мати класне резюме й улаштуватись на хороше місце. Мій друг Алік потрапив до Reuters у Копенгагені. Пошук місця для стажування – це ціла пригода: спочатку вони обирають, що хочуть, шукають вакансії, завантажують резюме. Потім відбувається ярмарок вакансій. Приходять люди з компаній із непідписаними контрактами й кажуть: «цього хлопця ми хочемо в Reuters». Він, може, туди й не хотів, але організація його обрала. Часом щось краще пропонують, часом гірше. Хоча побажання студентів ураховуються – Алік писав, що хоче працювати в новинній агенції. Стажування триває півтора року. Хоча це залежить від того, на який термін укладено контракт: Алік підписав на рік, а є й такі, що підписують на півроку, а далі мають знайти щось інше. Під час стажування студенти отримують одинадцять тисяч крон щомісяця. Після стажування студенти вчаться ще два семестри. Вони можуть поглибити свої знання або обрати інший курс. Я вчилась на програмі, яка передбачає досвід роботи на телебаченні не менше двох років – для студентів школи це має бути сьомий семестр.

Рівень вимог до студентів дуже високий. Бувало, що ми ночували у школі, а фотожурналісти взагалі спали там по чотири дні поспіль. Викладання у школі професійне. Я жодного разу не подумала «Боже, що я тут роблю?». Загальні предмети, такі як світова політика та європейські студії, читали фахівці, науковці, які досліджують ці теми все життя. На курсі телебачення була викладачка з двадцятирічним професійним досвідом. Вона вчила нас знімати документальний фільм так, аби данське телебачення його купило. Часом мені здавалося, що ця викладачка мене не любить. Але, здається, вона нікого не любила, хоча до всіх ставилася нормально. Мені сподобалось, що між нами була дистанція: ми – студенти, вона – викладач, що вимагає від нас суто професійних речей. Я не знала про неї нічого, а вона не знала нічого про нас, окрім того, з яких країн ми походимо.

Знімаючи сюжети, ми ділились на групи. Склад груп для різних проектів різниться: викладача не хвилює, якщо хтось не може працювати з кимось. Адже на роботі нам доведеться співпрацювати з тими, кому б ми не подали руки за інших обставин. Але в мене була чудова група, і я любила працювати зі всіма. Проекти оцінювались на публічному перегляді. Кожна група робила фідбек на сюжет якоїсь іншої, а потім викладачка додавала свою оцінку. Ввечері приходив десятисторінковий звіт за чіткими критеріями – і вже не було образливо, що отримала чотири з мінусом, бо ставало зрозуміло, що саме зроблено не так.

Українські викладачі часто не пояснюють студентові його помилки. Кажуть, що ти зробив неправильно, але не пояснюють, що саме і як треба насправді. Вони мають розуміти, що це – їхня робота. Коли ти вчишся і бачиш свій розвиток, ти не хвилюєшся за оцінки. У данській системі освіти головним є студент: його вчать, від нього вимагають, а викладачі знають, що їхня мета – навчити й отримати результат.

Деякі іспити усні, але здебільшого – комп’ютерні. Є мережа, в якій ми обирали свій розклад; туди вносились дедлайни завдань. У цю систему кожен студент завантажує свої завдання. Наприклад, якщо дедлайн о 15:00 у суботу, а ти завантажуєш о 15:01, система вже не прийме завдання. Пояснення на зразок «вибачте, в мене заглючило» викладачів не хвилюють, адже на виконання завдання дається багато часу. Якщо іспит має закінчитись о 10:55, система в цю мить закривається – що написав, те й маєш. Це дуже стимулює вчитись.

Усі завдання практичні, стосуються реального життя. Наприклад, у рамках курсу з онлайн-журналістики студенти ходили на фестиваль їжі й писали про нього. Свої статті вони можуть продавати. Данська система освіти не передбачає студентських проектів: ти робиш такий, який можеш продати, й твориш своє портфоліо. З курсів, які не передбачають проектів, студенти здають іспити. Не конче в січні, як у нас: можуть і в жовтні скласти, якщо курс уже вичитано. Там ніколи не виникає цього звичного для українського студента відчуття: «навіщо я це роблю?». Я колись писала за семестр по півсотні завдань, які нікому не потрібні – просто пишеш дурню, яку ніхто не читає. Немає там і безглуздих теоретичних курсів, які дають знання, не потрібні в реальному житті.

Я хочу податись на магістратуру до Данії. Все, що тобі здається неправильним в українських вишах, у Данії взагалі неможливе. Владика Борис Ґудзяк закликав нас не відгукуватись про інші виші погано, але я знаю, що в деяких українських університетах програми міняються щороку. Я свого часу, навчаючись у різних вишах, тричі слухала курс релігієзнавства. Там спокійно, ніхто на тебе не кричить, не пресує. Немає ставлення «я – професор, а ти – дурень». В українських університетах часом викладають люди, які нічого не знають про предмет – просто їм сказали це викладати, бо програма вимагає в Данії такого ніколи б не сталося. Данські викладачі мають високі зарплати, й це мотивує знаних людей, фахівців іти на викладацьку роботу. Там існує чітка система та правила викладання. Коли розповідаю данцям історії зі свого життя, вони не вірять – думають, це в мене таке дивне почуття гумору.

Підготувала Вікторія Топол, Школа журналістики УКУ

Фото надані Оксаною Піддубною

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone