Олексій Тарасов: Писати як в Esquire [відео]

Оновлено: 31.03.2015

Головний редактор українського Esquire, який закрився в січні 2015-го, але назавжди залишився з нами, розповів у Львові, провів майстер-клас про журналістику довгих форм. Зустріч відбулась за підтримки програми mymedia

 – Добрый вечер! В эфире «Громадское на русском», и с вами в студии работает Алексей Тарасов и моя коллега Екатерина Сергацкова.

Віднедавна саме так починає свою роботу головний редактор українського Esquire, закритого у січні цього року. Кінокритик, документаліст і журналіст у 2012 році очолив видання, яке завоювало чималу аудиторію зокрема й своїми якісними розлогими текстами. Студентам і гостям Школи журналістики Українського католицького університету Олексій на прикладі музики й власного досвіду розповів, як писати довгі тексти.

– Великий якісний текст, який ви робите, в результаті змінює вас самих. І вам хочеться, щоб він змінював ваших читачів, – говорить він.

Зоряний час довгих журнальних текстів припав на 60-ті та 70-ті, коли в Америці на межі літератури та журналістики виник феномен New Journalism. Esquire був одним із видань, що найбільше доклалися до розвитку цього жанру. Зараз, хоча наше життя прискорилось, а інтернет привчив читачів споживати контент невеликими порціями, довгі тексти мають чимало поціновувачів.

Водночас написати довгий текст не має бути самоціллю. Нещодавно The New York Times і The Atlantic розкритикували авторів long form за те, що вони роздмухують до великого обсягу теми, на які вистачило б і двох тисяч знаків. «Ви ніколи не знайдете людину, яка скаже: о, цей фільм триває вісім годин, давай його подивимось! Якщо ваш текст є чимось на кшталт восьмигодинного фільму, він повинен виправдовувати себе», – застерігає Тарасов. Перш за все, в довгому тексті має бути захоплива історія, що має багато деталей і обставин, правильно охоплена й висвітлена з усіх сторін.

Після прочитання вашого тексту читач повинен бути таким щасливим, як Дмитро Ярош у передостанньому числі українського Esquire, – каже Олексій. На його думку, теперішня ситуація в країні – війна, нова влада, боротьба з корупцією, олігархічні війни тощо, – є ідеальною для розвитку журналістики великих форм.

Esquire в Україні від початку мав амбіції публікувати великі історії, написані за підсумками кількох місяців перебування журналіста в гарячій точці чи роботи під прикриттям. Наприклад, матеріал про те, як з Одеського музею західного і східного мистецтв вкрали картину «Взяття Христа під варту». Журналісти намагались отримати її назад, підіславши до злочинців чоловіка, який розбирався в живописі. Він зустрічався з певними людьми і казав, що хотів би купити картину Караваджо, сподіваючись знайти викрадачів.

Олексій Тарасов виділяє три основні формати довгих текстів: «Профайли – це розповідь про одну людину з різних сторін; репортажі – це всебічна розповідь про, здебільшого, коротку подію; реконструкції – це жанр, якого немає в українському медіапросторі і який полягає у відновленні розвитку подій того, що відбулось давно».

Один із найяскравіших профайлів Esquire – історія про українця Івана Дем’янюка, охоронця нацистських концтаборів, що емігрував до США, де його заарештували й звинуватили у злочинах проти людяності. Збираючи матеріал для тексту, автор їздив за Дем’янюком по всьому світу – був на судових засіданнях в Америці, Німеччині та Ізраїлі. Щоб написати цікавий профайл, журналісти часто намагаються створити для героя незвичні обставини – наприклад, піти з Кемерон Діаз у похід.

Удалий приклад репортажу – експеримент журналіста британського таблоїда The Sun, який влаштувався прислужником до королівського палацу та написав матеріал про те, як легко вбити королеву.

Найкращою реконструкцією Олексій Тарасов називає книгу Трумена Капоте «Холоднокровне вбивство»: «Якщо ви хочете добре написати довгий текст, вам необхідно її прочитати». Це нон-фікшн-роман про двох волоцюг, Перрі й Діка, вбивць родини Клаттерів. Капоте, побачивши замітку про цей злочин у The New York Times, вирушив у Техас і розпитав усіх свідків про деталі й обставини злочину. А згодом поспілкувався з самими вбивцями.

Ще один текст, який необхідно прочитати, перш ніж братися за власні лонґріди – «Френк Синатра застудився» Ґея Талезе. Автор провів сім місяців біля Синатри й за весь час жодного разу з ним не заговорив. Музикант не мав охоти давати інтерв’ю, проте Талезе за допомогою друзів і знайомих докладно змалював його дозвілля, коло спілкування, звички, емоції в різних ситуаціях тощо. Величезну роль у цьому тексті відіграють деталі.

Щоб написати такий матеріал, необхідно знайти людей, готових розповідати. «Головне при цьому бути приємною людиною. Бо журналістика – це спілкування з людьми. Якщо ви не приємна жінка, навряд чи ви зможете взяти інтерв’ю в того, хто вбив Бен Ладена. Тож поглянье на себе у дзеркало», – жартує Олексій Тарасов.

Редакція Esquire завжди шукала незвичних ракурсів і комбінацій. Наприклад, організувала інтерв’ю ґей-порноактора єврейсько-російського походження Майкла Лукаса з Олегом Тягнибоком. «Я зв’язався з Лукасом і надіслав йому досьє на Тягнибока. А Тягнибоку ми сказали, що наш американський кореспондент просто хоче поставити кілька питань про ідеологію партії “Свобода”», – розповідає Тарасов.

Поза тим, добрий великий текст не напишеться без дисципліни. «Журналіст повинен розуміти, що чекати натхнення – безнадійно. Адже журналістика – це важка щоденна робота. Потрібно сідати й писати, йти й розмовляти, їхати й дивитись», – каже Олексій Тарасов, і пропонує ризикнути й спробувати перевершити його улюблений лонґрід – The Apostate Пола Хеггіса. А найоригінальнішою ілюстрацією до методології створення довгих текстів стала пісня Vomit американського гурту Girls. Її повільний початок – це експозиція, прискорення ритму – це зав’язка історії, посилення темпу – кульмінація, сильна частина треку – розв’язка, стишення пісні – повернення читача до початку історії:

 Дарія Гірна, Школа журналістики УКУ