Андрій Архангельський: Російська пропаганда, її творці та жертви [відео]

Оновлено: 31.03.2015

Пропаганда, на думку російського журналіста й дослідника медій Андрія Архангельська, не є чимось негативним: вона може доносити до мас як корисні й конструктивні, так і шкідливі, руйнівні ідеї. Спостерігаючи за російською пропагандою останні два десятиліття, Андрій робить висновок, що вона сформувала ціле покоління особливих людей – тих, хто воліє не думати й не приймати рішень самостійно. Про сутність кремлівської пропаганди заступник головного редактора журналу «Огонёк» розповів у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові.

Є два типи людей, схильних вірити пропаганді. Перший – це «не цілісна людина». Ці люди не вірять в усе, що їм кажуть, радше навпаки – не вірять нічому. Віковий критерій тут не є визначальним: упливу піддаються як пенсіонери, так і молоді люди. Це психологічний тип людини без принципів і переконань. Такі люди почуваються не цілісними, роздертими, не можуть відчути повноти, не знають сенсу власного життя. Вони не звикли приймати складні рішення самостійно, брати на себе відповідальність. Потрібно думати, а це важко, тому підсвідомо така людина прагне до спрощення. Й пропаганда пропонує вирішення – спрощення світогляду до «свій – чужий», «добрий – поганий».

Спростивши, пропаганда повертає людині повноту, цільність, завершеність, наповнює життя сенсом, завершує картину світу. Коли з’являється ворог, наділений відразу всіма негативними рисами, ти відразу стаєш хорошим.

Другий тип – соціальний песиміст. Він упевнений, що все найкраще вже створено, написано, сказано і зроблено. Кажучи, що від світу нічого доброго чекати не варто, він знімає відповідальність із себе. «Людина не може стати кращою» – їхній символ віри. Ці люди сприйняли Майдан як особисту образу. Бажання змін, прагнення людей стати ліпшими викликало ненависть, адже коли хтось декларує бажання змінитись на краще, це руйнує картину світу соціального песиміста.

Якби російська пропаганда просувала дружбу народів, співчуття, співпрацю, результат міг би бути таким самим сильним, але зі знаком плюс. Адже пропаганда не має власних цінностей – усе залежить від меседжів, які вона транслює. В сучасній російській пропаганді все будується на запереченні, використовуються чиїсь цінності з префіксом «не». «Ми не будемо робити так!» – і все. На запитання, що і як ми будемо робити, пропаганда відповідей не дає.

Звідки взялась війна? Вона не могла взятись нізвідки, суспільство має бути до неї готовим. Мілітаризація свідомості була вихована – уявлення про війну як природне явище, притаманне кожному суспільству, просувалось через масову культуру. Відбулась естетизація війни. За останнє десятиліття вийшло чимало фільмів і серіалів, де прославляється війна, проте в кіно немає героїв, що досягають успіху в мирний час. Про життя людей, які заробляють гроші власною працею, нічого не знімають. Сама філософія мирного життя відсутня – фільми не вчать умінню домовлятися. Всі герої завжди в епіцентрі конфлікту й мають за щось боротися. Естетизація сили призводить до думки, що сила – найефективніший спосіб вирішення проблем. Мирне життя складне, воєнна етика проста.

Механізми пропаганди

Емоційне залучення. Створення атмосфери важливіше за зміст – головне не те, що пропаганда говорить, а те, що замовчує. Вона заманює, пропонує гру, приваблює адресата, створюючи відчуття, ніби він знає про щось, чого не можна сказати відкрито. Це підморгування робить оратора та слухача співучасниками.

Привласнення. Російська пропаганда говорить про іншу країну, уникаючи розмови про свою. Близько 50% інформації в російських ЗМІ – про Україну. Це спосіб привласнення: те, про що ти постійно говориш, тобі й належить.

Дзеркальність. У випадку з російським актором Михайлом Пореченковим, який стріляв у бік українських військ у Донецьку, пропаганда не може виправдати його дії. Натомість, усі російські медіа раптом почали говорити про жарт Зеленського. Це не намагання виправдати Пореченкова, а спроба знайти таке саме зло з іншого боку. Створити паралельний світ, де не ми погані, а всі інші ще гірші за нас.

Екстраполяція недоліків. Будь-які прояви громадянської позиції в Україні – наприклад, протести біля Верховної Ради, – подаються як свідчення наближення краху. Коли Порошенка освистали на Майдані, російська пропаганда подала це як приниження. І ще один стовп російської пропаганди – розчарування демократією: будь-яка невдача України виставляється як крах демократії як такої.

Ефект збитого боїнга. Коли над Донецькою областю був збитий малазійський авіалайнер, російська пропаганда вибудувала відразу кілька версій. Вони працюють не на те, щоб знайти правду, а відвертають увагу, щоб у людини була каша в голові: «я вже нічого не розумію, мені з цим не розібратись».

Гра слів. «ДНР» і «ЛНР» називали спершу «самопроголошеними республіками», а потім вигадали новий термін – «проголошені республіки». Цей термін начебто мав додати «республікам» легітимності у свідомості аудиторії. І навпаки, словосполучення «київська влада» – спроба відокремити владу від народу.

Зараз головна тенденція пропаганди – ускладнення її методів. Але, щойно з’являється критик, заперечення картинки, яку малює пропаганда, хоча б якісь сумніви, все розпадається – будь-який прояв альтернативної точки зору руйнує пропаганду.

 Вероніка Тихонова, Школа журналістики УКУ

Фото Олександри Чернової