Коли я зла, я дуже смілива

Оновлено: 06.07.2015

У жовтні 2013 року кореспондент Reuters Сергій Каразій розповідав студентам Школи журналістики УКУ, як висвітлювати війну та масові заворушення. Бронежилети й каски, аптечки й респіратори, поради щодо виживання в натовпі та надання допомоги пораненим видавалися студентам екзотикою. Вони не могли знати, що за кілька тижнів ці знання знадобляться. Що гарячою точкою стане центр Києва, а їм доведеться робити свій вибір між співпричетністю та професійною відстороненістю, ініціювати зміни в країні і брати на себе відповідальність за наслідки. Ніхто не думав, що буде Майдан.

Ви придурки, я тільки перевзуюсь і виходжу

– Моє бачення Майдану було таке: ми маємо або перемогти, або перемогти. Інших варіантів навіть не розглядав, – говорить Андрій Приймаченко. З нього це все й почалося.

Увечері 21 листопада Андрій читав новини. Стрічка повнилась обуренням і закликами до протесту: цього дня Кабінет Міністрів оголосив, що призупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. А отже, на саміті Східного партнерства у Вільнюсі, що розпочнеться за тиждень, документ не буде підписаний. Невдоволені виходили на Майдан Незалежності в Києві. Побачивши фото з Майдану на фейсбук-сторінці свого товариша, журналіста 5 каналу Олександра Аргата, Андрій відчув, що не може сидіти склавши руки.

– У нас був дедлайн із газетної журналістики, тому ми разом радилися, що робити, – розповідає Анна Журба. – За цілий день я жодного разу не зазирнула в новини й не знала, що відбувається. Тут до нас вривається Андрій і каже: «так, весь Київ збирається на Майдан. Виходьмо на наш, львівський – треба підтримати киян!». Іти кудись на холод о дев’ятій вечора… І все ж ми зібрались і пішли. Щиро кажучи, я не вірила, що ми чогось доб’ємось і Янукович змінить свою позицію. Але все ж відчувала якусь необхідність бути там, бо якщо не вийду я, то інші теж не вийдуть.

– Я подумала: «нафіга?», – пригадує свою реакцію Ольга Перехрест. Вона пішла б на Майдан без вагань, якби була в столиці. Але у Львові? – Але я все одно сказала сакраментальну фразу: «Ви придурки, я тільки перевзуюсь і виходжу».

Ксюша Піддубна щойно повернулась із театру. Знову йти до центру міста не хотіла, тому запропонувала виявити підтримку київській акції, сфотографувавшись біля податкової, поруч із колегіумом. Але Ксюшу вмовили.

– Чому я вийшла? – розмірковує Ірина Скіп. – Я не хотіла пропустити чогось важливого. Мала відчуття, що то був особливий момент, коли треба бути разом із одногрупниками.

Вони намалювали на ватмані плакат «Кияни, виходьте на Майдан!». Такою була мета цієї акції: заохотити мешканців столиці їхати на Майдан Незалежності. Окрім плаката, відшукали синьо-жовтий прапор. Згодом Юля Сабадишина пишатиметься, що цей єдиний в усьому колегіумі прапор належав саме їй. Їх було кільканадцятеро, коли вони вирушили до центру міста через Стрийський парк. Дорогою фотографувалися, знімали відео, телефонували знайомим, писали в соціальних мережах, закликаючи всіх долучатись.

Мар’яна Мазурак сиділа вдома. «Я доволі скептично ставлюся до будь-яких протестних рухів, бо мала розчарування після Помаранчевої революції. Та коли дізналася, що угода не буде підписана, відчула особисту образу: так, ніби тебе мають за дурного», – розповідає вона. Побачивши у соцмережах, що студенти йдуть на Майдан, Мар’яна викликала таксі й поїхала до центру.

– Ситуація мене зачепила. Я розуміла, що цей момент переломний: або все, або нічого. Як жити далі, якщо твоя держава вирішила рухатися проти тебе?

Їх було замало для переконливої акції, тож Мар’яна, яка прийшла на площу із своїм братом Миколою, почала телефонувати друзям: «Вони подумали, що я надто перейнялась цим. Хтось навіть запитав: Мар’яно, це ти? І все ж люди надходили. Ми співали й організовували флешмоби». За пару годин на площі біля пам’ятника Шевченкові зібралося вже близько двохсот людей. Акцією зацікавились журналісти.

Василь Возняк близько опівночі, повертаючись із молитви у спільноті «Дім серця», увімкнув мобільний телефон і побачив десятки пропущених дзвінків: «Почав передзвонювати, й усі казали мені одне й те саме: Василю, виходь на Майдан! Узяв таксі й поїхав».

На звороті плаката було написано «Кияни, Львів з вами!». Карина Лазарук досі його зберігає. «Пізніше ми зрозуміли, що нам бракує головного – прапора Євросоюзу. Я вирішила, що знайти його буде легко, адже Львів – туристичне місто: в центрі багато готелів і ресторанів, де точно має бути прапорець. І вирушила на пошуки», – згадує вона.  Люди зустрічали Каринине прохання позичити прапор із подивом, а часом і з насмішкою. Але не всі.

– В одному закладі чоловік, вислухавши мене, запитав, скільки мені років. Я сказала: двадцять один. А він обійняв мене: «така маленька, а вже така патріотка!». В нього не було прапора, і я побігла далі –  часу було обмаль. І ось нарешті в одному з готелів я знайшла те, що мені було потрібно. Дівчина, що там працювала, вислухала мене, дала прапор і побажала удачі. Я була така рада, що принесла нашим іще один символ, який нас об’єднує і підтримує дух.

У соціальних мережах фото студентів із європейським та українським прапором набирали сотні лайків і поширень. Хештеґом до цих повідомлень було слово, що невдовзі стало назвою протесту: #Євромайдан.

– Цей вечір був найважливіший для мене, – говорить Мар’яна Мазурак. – Цинізм почав зникати. Я відчула, що щось із цього вийде, хоч це й було на межі фантастики.

Глибокої ночі всі розійшлися, але лише для того, щоб поспати й повернутись наступного дня. Як і київський, львівський Євромайдан став безстроковою акцією протесту.

Бо для нашого покоління змиритись – неприпустимо

– Смішно: ми стояли біля Шевченка до четвертої ранку, а потім ішли на пари. Ми були такі відповідальні! – згадує Мар’яна Мазурак наступні дні. Для багатьох вони злились в один холодний, невиспаний, бентежний довгий день.

22 листопада на площі біля пам’ятника зібралось іще більше людей; вирішили стояти всю ніч. «Мій Майдан почався на постаменті, де ми всі вмостилися, слухаючи гурт “Один в каное” і спілкуючись між собою. А потім надумали ставити намет», – каже Ігор Фещенко. Обласна влада намагалася заборонити акцію і знести намет, тож ніч минула в напруженому чеканні й суперечках із слугами закону. Але Львівський Євромайдан вистояв і щодня ставав велелюднішим.

Посеред цього мітингу-карнавалу студенти-медійники шукали, як застосувати свій творчий потенціал. «Андрій Приймаченко придумав хешеґ #Є – графічний символ Євромайдану, – розповідає Тетяна Руденька. – Ми хотіли намалювати його на прапорі, але не знайшли тканини. Натомість, купили дощовики синього кольору й написали на них фарбою. На мені цей дощовик найбільшого розміру був як мантія…».

– Спочатку все було райдужно, на хвилі піднесення, – ділиться спогадами Катерина Недеснова, яка приїхала з Польщі й відразу потрапила у вир студентської революції. – Пам’ятаю, як ми зайшли у якийсь під’їзд на проспекті Свободи біля Макдональдса, розвішали на крутих гвинтових сходах із десяток дощовиків і малювали хештеґ #Є. Фарба стікала й дуже довго висихала. Так було смішно! Тоді здавалося, що ми зможемо все.

Багато з них тепер кажуть: не розуміли серйозності того, що робили, й не передбачали можливих наслідків.

– Це було авантюрою, класною пригодою. Я не усвідомлювала важливості цієї події. Не могла уявити того, що станеться в лютому. Ми хотіли, щоб Янукович підписав угоду, хотіли показати власну гідність, своє Я, довести, що нашими правами не можна нехтувати, – говорить Іра Скіп. А Надя Швадчак, що була на Майдані з Ірою разом, додає: «бо для нашого покоління змиритися – неприпустимо».

– Це не було свідомо, – розмірковує Надія Михалевич. – Ми мітингували, але в багатьох було відчуття, що це несерйозно, й має бути щось більше за мітинг. Було очевидно, що Янукович може проігнорувати наш протест. Але потрібно було показати, що ми є. Це був сигнал, що ми можемо згуртуватися, зібратися, що ми потужна сила. – Надія вважає, що, якби «беркут» не розігнав Майдан у ніч із 29 на 30 листопада, невдовзі акції протесту ущухли б самі.

– Впродовж тижня ми ходили на Майдан. Нас ставало дедалі більше, й це так надихало: відчуваєш дух змін, хочеться щось робити… А потім сідаєш у маршрутку й бачиш, що більшість людей живе своїм життям. Це було найбільшим викликом: розуміти, що не всі перейняті цим духом революції, – згадує Мар’яна Мазурак.

– Спочатку я не вірила, що на владу можна вплинути, вийшовши на площу. Якби я не була в той час у нашому університетському середовищі, навряд чи вийшла б. Але в УКУ були люди, які захоплено розповідали, що можна щось змінити, як важливо показати, що ми проти, – каже Вікторія Ільченко. Вона до останнього моменту не могла зрозуміти, який сенс просто приходити і стояти на Майдані.

Невдовзі вони знайшли свою професійну нішу. Павло Островський став речником імпровізованого оргкомітету Львівського Євромайдану, а в наметі-штабі запрацював прес-центр. Окрім студентів Школи журналістики УКУ, до нього долучився журфак університету Франка. Волонтери приходили, допомагали й ішли. Тоді почалося нічне життя Насті Онопрійчук.

– Я прочитала в соцмережах, що на ніч потрібен хтось із ноутбуком. Прийшла, й відтоді кожну ніч була в прес-центрі Євромайдану. Я опинилась у своїй стихії: від цієї роботи в мене горіли очі. Перший тиждень прес-центр базувався в наметі, потім ми перейшли до «Віденської кав’ярні», а згодом я працювала з дому. Кожну ніч – до 23 лютого. Дванадцять, а часом і шістнадцять годин роботи на добу були нормою. Я жила вночі.

– Тепер я відчувала, що роблю щось хороше, логічне кожної ночі, – згадує Настина напарниця з нічної зміни Віка Ільченко. – Я не стояла на Майдані, але весь час була в наметі. Й мені здається, що люди, які тоді стояли на площі, охороняли периметр, підтримували вогонь у бочках, – це герої. Вони знали, що їм робити. Коли я побачила, скільки людей вірять у справу Майдану, в мене самої з’явилась віра. Бо вірити самій дуже складно, нереально.

Марта Дацюк, яка теж допомагала Насті, згадує страшний холод у наметі й людей, які постійно намагались нагодувати дівчат із прес-центру, напоїти їх чаєм чи закутати у ковдру. Згодом у «Віденській кав’ярні» у розпорядженні прес-центру був власний закуток із підведеним інтернетом.

Карина Лазарук, Марта Дацюк і Настя Онопрійчук на львівському Євромайдані

– Крім нас, там були дівчата-медики та жінки з психологічної служби, –  розповідає Віка Ільченко. – Якось уночі ми зрозуміли, що зовсім не маємо охорони. Тоді нам прислали дітей, хлопців вісімнадцятирічних. Один із них був дуже хворий і ледь говорив. Дівчата-медики хотіли зробити йому укол, але він встидався: як це – укол перед усіма. Мене це дуже зворушило… Вражала й довіра людей. Нам приносили гроші для майданівців, які поїхали до Києва, намет був повний речей та харчів. Ця довіра була якась надприродна. Коли Янукович поїхав до Вільнюса, старенька пані принесла коровай, який сама спекла й виклала на ньому літери «ЄС». Сказала: «от він підпише – й можна буде з’їсти». Ми коровай все одно з’їли, хоч Янукович і не підписав.

Прес-центр відстежував у соціальних мережах новини про Євромайдан у Києві та інших містах, поширював інформацію про акції у Львові, допомагав репортерам, що приїжджали до міста висвітлювати масові протести. Декому з них випало стати голосом львівського Майдану в ефірі та на шпальтах провідних медій світу. Артур Бобрик з усмішкою згадує, як на прохання студенток Школи журналістики УКУ, що стажувались у Чикаго, разом із Андрієм Приймаченком включався в ефір емігрантського радіо. А Катя Недеснова допомагала писати про ситуацію в Україні журналістці з Тайваня.

Американка Джессіка Пачеко-Семенюк навчалась і жила у Львові лише третій місяць. Зізнається, що не до кінця розуміла зміст тих подій, але відчувала їхню важливість. «Я зрозуміла, що відбувається, завдяки друзям з УКУ. Коли вони вийшли на Майдан у Львові, мені не було цілком ясно, для чого. Я знала, що починаються зміни, що тут борються за європейські цінності, це був дуже приємний період. За тиждень усе кардинально змінилось: людей почали бити за їхні думки. Як людина, що виросла в Америці, я була в шоці: таке я побачила вперше», – розповідає вона.

Щоб поширювати інформацію про Євромайдан, Джессіка з друзями створила англомовний Youtube-канал Ukraine In One Minute.

– Англомовних джерел про ситуацію в Україні тоді було дуже мало. Ми мали змогу перекладати матеріали українських джерел англійською та поширювати на закордонну аудиторію, – згадує вона й додає, що почала краще розуміти події в нашій країні: – Я побачила, що в Україні є різні люди, різні ідентичності. Це не тільки геополітика, це й наслідок інформаційної війни.

Єдиною проблемою було знайти теплу куртку

Почувши від Карини Лазарук про вільне місце в машині до Києва, Тетяна Руденька не вагалася:

– Я відчувала, що дуже хочу поїхати, й не розуміла, що мені робити на парах у Львові. Я мала бути з тими людьми, що на Майдані. За півтори години треба було встигнути забрати речі в колегіумі й доїхати до центру. Я зателефонувала подружці й попросила: «раптом що, ти ж скажеш моїй мамі, що я поїхала на Майдан?»

До Києва дівчата привезли синьо-жовтий прапор і той самий плакат, який розгорнули у студії «Громадського».

Аня Журба з Юлею Сабадишиною вирішили їхати до столиці спонтанно: «ми не знали насправді, чого ми туди їдемо – хотілось бути свідками того, що там відбувається». Студенти УКУ, згадує Юля, мали особливе місце зустрічей на київському Майдані.

– Нам закидали, що Майдан перетворюється на танцюльки. Але ми залишались на ніч у лютий мороз, чекали, поки вранці нас замінять інші люди. Сідали біля діжок із вогнем, аби зігрітися трохи, й саме там творилось найцікавіше: довгі розмови з різними людьми про наше майбутнє.

Першим серед спогадів про ті ночі Таня Руденька називає запах вогню в металевих діжках.

– Я знала, що треба, і все, – пояснює Каріна Фурса, чому ввечері 26 листопада вирушила до столиці. – Швидко зібрала рюкзак. Для мене й досі таємниця, звідки я знала, що там має бути: теплий одяг, аптечка, вода, їжа, що не псується, та синьо-жовту стрічку. Єдиною проблемою було знайти теплу куртку. Тому замість університетської ходи до Майдану я поїхала шукати собі куртку по секонд-хендах.

Каріна Фурса у штабному наметі Львівського Євромайдану

Вистоявши довгу чергу, Каріна втрапила до євромайданівського автобуса, що віз активістів до Києва. Перший раз їх зупинили за рогом, на вулиці Коперника, а справжні пригоди почалися, коли автобус виїхав за межі міста:

– У Гамаліївці даішники зірвали нам номери. Тримали кілька годин. Я мала телефон з інтернетом, тому постійно зв’язувалась із прес-центром. Дуже перемерзли: дивно, що жоден із нас не захворів, хоча я не відчувала пальців.

Тарас Малий також їхав у тому автобусі. Він вирішив знімати відео. «Спрацював журналістський рефлекс: усе документувати, – пояснює хлопець. – Спочатку інспектори на ходу вигадували причини зупинки: то в нас фара не світить, то аптечки й вогнегасника нема. Аж поки не прийшов інший інспектор і не сказав, що автобус не має номерів. Ми були в шоці, адже ніхто цього не зауважив. Люди вийшли з автобуса й перекрили трасу Київ-Чоп. Це було дуже ризиковано: була ніч, надворі сніжило. Інспектори сказали, що за нами вже виїхав “беркут”».

«Беркут» тоді так і не приїхав: до Києва сорок п’ять майданівців, серед яких восьмеро студентів УКУ, поїхали іншим автобусом. Нічні відеозаписи вже вранці передали «Громадському».

– Здорово ж ми тоді даївцям нерви полоскотали, – сміється Ігор Фещенко. – Тоді стало ясно: максимум наполегливості й непередбачуваної поведінки, й нам удасться зробити будь-що, – але столичний Євромайдан не виправдав Ігоревих сподівань: «Їхали на революцію, а приїхали на концерт. За кілька днів уже збирались повертатись на пари».

Каріна Фурса тримає плакат із гаслом УКУ

Попри карнавальний дух протесту, на центральній площі столиці ставало моторошно. «Перший переляк я відчула, коли за два-три дні до розгону “беркут” уперше оточив Майдан,  – згадує Аня Журба. – Це була дуже холодна дощова ніч. Людей було мало, й ми чекали на метро, щоб їхати додому. І тут прибігає “беркут” і збирається зачищати територію. В мене паніка: що робити, кому дзвонити, кого будити?»

– Тоді я відчула страх, якого не мала досі, – додає Мар’яна Мазурак. – Я вчилася в цьому місті, воно мені рідне, але весь цей «беркут»… Це не вкладалося в голові: у твоїй країні, у твоєму місті на вулиці тебе можуть отак обступити. Та, незважаючи на страх і провокації, коли зусібіч кричали про тітушок, ми все одно стояли.

Тані Руденькій того дня зателефонувала мама. Вона знала з новин, що на Майдані неспокійно, й запитала дочку, чи не пора додому. «Я вірю, що мене береже Бог. Якщо я буду серед цих людей, то їх Він теж оберігатиме», – відповіла Таня.

– Напередодні розгону всі мали дуже занепадницькі настрої, – розповідає Ксюша Піддубна. –  З Вільнюса приїхала трійця опозиційних лідерів. Вони закликали людей розійтись і повернутись на великий мітинг за пару днів. До того моменту настрій був піднесений, а тут нам немов холодної води на голову вилили. Більшість моїх знайомих просто розійшлися. Цікаво, що навіть музика в той день була інша: раніше на Майдані постійно лунало щось драйвове, запальне, а того дня – спокійне, депресивне.

Ксюша Піддубна і прапор на київському Євромайдані

Софія Кочмар того вечора згадала науку Сергія Каразія. Досвідчений репортер, який не раз працював у гарячих точках, показував студентам Школи журналістики УКУ на відеозаписах чоловіків із залізними палицями, що ходили натовпом під час конфлікту. Такого Софія побачила у «Глобусі» на Майдані.

– Тоді я сказала, що потрібно вивозити людей. Ми привезли до Києва на Майдан близько вісімдесяти студентів УКУ, і якби хтось із них постраждав, за це ніс би відповідальність університет. Ми почали швидко шукати автобуси й наступного ранку вже були у Львові, – там Софія довідалась, що передчуття її не обмануло.

Ця кров була для всіх непрощенна

У ніч із 29 на 30 листопада на Майдані Незалежності не було жодного з них. «Я не вірю в Боже провидіння й долю, але збіглося так, що в кожного з нас не вийшло залишитись на Майдані», – каже Юля Сабадишина. Не вийшло здебільшого через розчарування: студенти вирішили, що політики «злили» Майдан, і залишатись на ніч немає сенсу.

– Після виступу опозиційних політиків усі стояли понурі. Було відчуття, що більше тут нема чого робити й можна спокійно вертатись додому. Я поїхала на вокзал купувати квитки до Львова, – згадує Аня Казак. Її друзі попереджали, що цієї ночі Майдан можуть розігнати, але дівчина не йняла віри. – Думала, що вони так жартують. Про те, що цей жарт став реальністю, ми дізнались із телефонних дзвінків о четвертій ранку від друзів, знайомих і викладачів.

О четвертій ранку нічна зміна прес-центру Львівського Євромайдану намагалась подивитись трансляцію веб-камери, встановленої на даху Будинку профспілок. Але сигналу не було. «Я почала панікувати, – розповідає Віка Ільченко. – Шукала інші ресурси, але не було жодної трансляції. І тут з’являється відео, на якому майже нічого немає, тільки копирсаються якісь люди не з Майдану, машини, прибиральники… Потім Мустафа почав викладати відеоролики. Не знаю, як інші, а я не була готова їх дивитися. Я розуміла, що на Майдані залишалась половина нашого курсу. Ми нещодавно вступили й не встигли на той час обмінятись номерами. Тож це був день, коли я нарешті отримала номери всіх однокурсників: ми їх обдзвонили й усіх знайшли».

Це сталось не так швидко: останні сплюхи, що вимкнули телефони на ніч, обізвались аж опівдні.

Настя на посту

– Перше, що здивувало мене вранці –  пропущені дзвінки. Їх було дуже багато. Я зайшла на фейсбук і побачила, що трапилось. Не думала тоді ні про що, крім того, як чимшвидше повернутись на Майдан. Уже тоді в метро я бачила, що люди змінились. Ця кров була для всіх непрощенна, – говорить Мар’яна Мазурак.

– Їхала того ранку в маршрутці й дуже голосно казала по телефону, що на Майдані розігнали людей, що їх там били, що комунальники відмивали все від крові. Люди дивилися на мене й мовчали. І я подумала, що буду ще голосніше говорити, щоб вони почули, – каже Віка Ільченко.

Ірина Скіп мала понад тридцять пропущених дзвінків. І зрозуміла, що все змінилось:

– До того це було весело: сальса на Майдані, співи з Русланою. А коли розігнали студентів, я відчула злість. А я, коли зла, дуже смілива. Того дня я вийшла на Михайлівську площу.

– Ми бігли до Михайлівського собору, і тоді я побачила щось надзвичайне: самоорганізацію, – згадує Каріна Фурса. – Звідкись узялася їжа, одяг, ліки. Люди ходили й робили щось, хоча ніхто не вказував їм, що робити: кожен мав своє призначення.

– 30 листопада я вперше побачив, як виглядає купа хліба. Заграла якась аграрна нотка моєї душі, – всміхається Андрій Приймаченко. – Тут підходить вусатий дядько з імпровізованою тацею, повною грубо нарізаного хліба, сала й часнику. Пропонує мені. Я відмовляюсь, а він: «ти що, не пойняв? Я сказав – бери!». Це було на повному серйозі.

Ігор Фещенко не може дібрати слів, щоб описати побачену на Михайлівській солідарність і взаємодопомогу тисяч людей: «Тоді добро вперше перемогло на Майдані».

– Там панувала нереальна атмосфера. Було передчуття якихось змін, чогось великого, – погоджується Аня Казак.

Таким революційний Київ уперше побачила Олена Марченко. Перший тиждень Майдану вона провела у Вільнюсі, де працювала на саміті разом із іншими переможцями Школи міжнародної журналістики. З новин Олена знала про акції протесту, але до кінця сподівалася, що Янукович підпише угоду й задовольнить вимоги Майдану. Каже, що в Києві була «просто шокована тим, наскільки нове й несподіване починається в українському суспільстві».

Останній день київського Леніна. Фото Олени Марченко

У центрі столиці Олена зустріла знайомих із рідного Миколаєва, від яких не сподівалась не лише участі у масових протестах, а й взагалі будь-якої громадянської активності.

– Наступного дня на Софіївській площі я відчула: ми не самі, за кожну дитину заступились «батьки», вийшовши на Майдан, – згадує Надя Швадчак. – Так і говорили: ми вийшли за наших побитих дітей. Можливо, так мало статися, щоб ця ситуація розвивалась і набула нового масштабу, бо той початковий Майдан виглядав геть безперспективно, – від цього дня масові протести в Києві вже не називали Євромайданом.

Тим часом на Банковій почались сутички. «Ми як дурні побігли туди, – згадує Ксюша Піддубна. – Літало каміння, пускали сльозогінний газ, приїхав бульдозер. Я не могла повірити, що таке відбувається в Україні. Збоку це виглядало як безглузде кіно». Тарас Малий на Банковій уперше не розумів, що відбувається і що робити: «люди атакують міліцію, вона – людей, Порошенка скидають із бульдозера, а я бігаю і все це знімаю». На Банковій поради Каразія знову придалися багатьом.

– Ми були там із Юрком Кульчинським і Андрієм Приймаченком, – розповідає Ігор Фещенко. – Нікого не лупцювали, просто спостерігали, фотографували, писали до фейсбука та відсилали смс-повідомлення нашому викладачу Отару Довженку, який працював тоді в прес-центрі Львівського Євромайдану. Ми вважали, що робимо потрібну справу, хоч там і була безліч журналістів, що робили те саме. Викладачі просили не наражатись на небезпеку, але нас було не так просто відмовити від того, щоб лізти в гущавину подій. Раз на кілька годин ми обходили урядовий квартал і дивилися, де є «беркут» і тітушки. Ніколи не забуду, як ми йшли крізь натовп із кількох тисяч тітушок, а Аня Казак фотографувала їх на телефон, мило всміхаючись.

– Тоді було дуже багато людей, і силовики просто тікали. І зрозуміло чому: люди були дуже злі, – ділиться спогадами про Банкову Андрій. – Я побачив у натовпі чоловіка, який мене відразу зацікавив. Він кульгав, але замість палиці тримав у руках лопату. Я бачив тоді як провокаторів, так і щирих людей, які зі всією щирістю йшли місити міліціонерів. До речі, першого грудня в мене День народження. Так він і минув – із тортиком, бруківкою, димом і світлошумовими гранатами.

– Телефоную до Андрія: «з Днем народження, старий!». А він відповідає: «Я тобі пізніше передзвоню, я зараз на підвіконні на Банковій, мене трохи затиснули», – розповідає Артур Бобрик.

Усі чекали, що влада знову вдасться до насильства. До розгону готувався і Львів. Настя Онопрійчук здивувалась, побачивши на площі сотні, якщо не тисячі чоловіків, готових стояти цілу ніч. Атмосфера була дуже нервозною – на межі:

– Я розмовляла з одним із майданівців, і раптом він зірвався й побіг. Я побачила, що весь Майдан кудись біжить. Виявилось, що хтось вирішив о четвертій ранку проїхати центром міста на фурі. Водія витягнули з машини, перекрили дорогу… На щастя, це не був напад, але Майдан був готовий.

Ніч у прес-центрі. Аня Казак, Павло Островський, Віка Ільченко, Ігор Фещенко і Настя Онопрійчук

Параною підігрівали щохвилинні повідомлення про те, що ось-ось запровадять надзвичайний стан, а «беркут» уже під’їжджає до проспекту Свободи. «З цих страшилок народився наш власний жартівливий фейк про те, що Полтвою пливе спецназ “Видра”», – сміється Настя.

– Атмосфера була дуже важка, – згадує Катя Недеснова, яка в ті дні допомагала прес-центру знімати відео. – Отар, як міг, стримував паніку, розвішуючи аркуші з написами «є лише той “беркут”, який ви бачите на власні очі» і «про відставку Азарова пишемо, лише коли її оголосять». Але контролювати стихійні емоції було важко. – А Віка Ільченко каже, що після тих ночей стала набагато уважніше ставитись до джерел інформації.

Я не маю чого втрачати

Після Банкової Ігореві Фещенку видавалося, що він повертається з війни у мирний тил. Але у Львові на нього, Тараса Малого та ще декількох студентів чекав сюрприз.

– Ми дізналися, що нами цікавиться прокуратура, що відкрите кримінальне провадження за фактом перекриття траси. Нас викликали на допит. Попри позитивний настрій, із яким ми приїхали з Києва, ситуацію ми сприйняли серйозно. Та вже за півдня університет організував для нас адвоката. Тоді я зрозумів, що таке спільнота.

– Тоді ми ще сильніше відчули атмосферу УКУ, впевненість, що тебе завжди підтримають і допомога приходить тоді, коли ти просиш, – додає Віка Ільченко.

Президент УКУ Владика Борис Ґудзяк на київському Майдані

12 грудня, після нічного штурму Майдану в Києві, університет оголосив громадську непокору. Не всі розуміли, що це таке, але було ясно, що шляху назад нема.

– В один момент і університет, і ми фактично опинились поза законом, – каже Катерина Гладка. – Тоді був ризик, що в УКУ заберуть ліцензію, але ніхто не відчував страху: якщо розженуть, то всіх.

Ірина Скіп згадує, що, коли спільнота Школи журналістики УКУ вперше після розгону зібралась разом у Львові, викладачі були розгублені не менше за студентів. «Наш шеф Ігор Балинський тоді дав нам цінну пораду: ви – журналісти, тож будьте ними впродовж усіх цих подій. Це дало мені більше впевненості»,  – розповідає Іра.

Однією з їхніх перших ідей був відеопроект «Я не буду мовчати». «Ми зняли відомих львів’ян – усіх, кого змогли видзвонити. Були Ігор Балинський, Петро Нек, Андрій Великий, Остап Дроздов, Андрій Садовий… На той момент найбільша проблема була в тому, що люди були залякані», – розповідає Артур Бобрик. Кожен робив те, що вмів: знімав відео, перекладав на англійську чи польську, допомагав західним журналістам, брав інтерв’ю, писав колонки…

17 січня, наступного дня після ухвалення драконівських законів, у львівському автобусі Оля Перехрест написала вірш:

Здраствуй, мамо, я – екстреміст.

Я ношу синьо-жовтий прапор,

їжджу під межигірську хату,

ланцюгами єднаю міст.

Знаєш, мамо, я – екстреміст.

Я співаю «іще не вмерла…»,

я вважаю «героям – слава!»,

я до чорта ночей провела

з ліваками та ультраправими.

Мамо, я тепер екстреміст.

За усі наші люті гасла,

за шоломи, шарфи і маски

Мені світить до десяти.

Тож домів можу я не прийти.

У системи окремий хист –

нам ламати хребти і ребра.

І сьогодні нам дуже треба

не віддати своїх під тиск.

І який тепер сенс мовчати?

Я не маю чого втрачати.

Мамо, я тепер екстреміст.

– Зараз я бачу недосконалість цього вірша як літературного твору, але він має значення. Думаю, якби я не була такою незграбною, то займалась би справжньою екстремістською діяльністю. Але тоді я знала, що я рахіт і промажу, – згодом Оля намагалася приховати від мами, що регулярно ходить на Грушевського, але її видавав запах паленої гуми. Коли дочка була у Львові, вже мати приховувала від неї, що ходить на Майдан. У січні Оля почала працювати у спільноті «Євромайдан SOS»: спершу на телефоні гарячої лінії, а потім у юридичному відділі.

Катя Гладка і Оля Перехрест на акції протесту проти законів 16 січня в Києві

– Коли ситуація стала геть неконтрольованою, а протест радикальним, я відчула, що не можу себе там знайти, – згадує Надя Швадчак. – Я не розуміла, як це так –  люди кидають коктейлі Молотова… Мене це все лякало. Для мене мир рідніший, – у її голові досі відлунюють удари металу об метал, звичні звуки Грушевського.

А голові Андрія Приймаченка – «коли на Грушевського камінці розбивали. Так методично: тук-т-тук. Вдень і вночі там хтось був, хто постійно розбивав бруківку».

– Одного дня я зі своїм колегою, художником Сашком Ком’яховим, пішов на передову – лінію біля стадіону імені Лобановського. В одному кутку там робили коктейлі Молотова, далі палали шини. Стою, дивлюся, що відбувається. Тут підходить дядько із закіптюженим обличчям. Знімає маску, йому приносять якусь їжу. Я дістаю камеру й починаю його фотографувати. Він помічає це й питає: «Тобі що, нє*** дєлать?». Я при ньому видаляю фотографію, а він: «а знаєш що? Мені вже по***» – кидає їжу, знов одягає шолом і повертається на передову.

Андрієві назавжди запам’ятався яскравий образ із нічної вулиці Грушевського, коли у «беркутівців» почали запускати феєрверки: «Може, це було неправильно. Але вони в нас стріляли…».

Він ходив ночами на Майдан, на Грушевського і не тільки. Докладно про це не розповідає: «Тітушки намагалися встановити у Києві свої порядки, наганяли страх на місцевих. Кияни збирались і наводили вночі порядок у своєму місті. Ось таким я трохи займався. Зараз ніяково згадувати: ми їхали в темряву й навіть не замислювались про небезпеку».

– Після першого вбивства мене зранку розбудила мама й почала плакати перед телевізором. Це на неї дуже не схоже. Я не плакала зовсім, – розповідає Софія Кочмар.

– Коли вбили Сергія Нігояна, ми зрозуміли, що влада перейшла межу, і шляху назад немає, – каже Ксюша Піддубна. – Після 22 січня хіба дурний сидів удома. Або ти виходиш на Майдан, або труба. Якщо ми не переможемо, в цій країні буде неможливо жити.

Після перших смертей на Грушевського батьки й друзі закликали Джессіку негайно повертатись до США. «Вони навіть не уявляли, де відбуваються ці події», – пояснює дівчина. Сама вона, перебуваючи у Львові, була вражена, побачивши фото померлих у соцмережах та на телеекрані: «Я жила в безпечнішому світі і зрозуміла, що мені трошки бракує чуйності».

 

Застрелять спершу мене чи того хлопчину?

Коли почалось на Грушевського, львів’яни захопили облдержадміністрацію та заблокували три військові частини, щоб не дати відправити на Майдан «беркут» і внутрішні війська. Так у Львові з’явились барикади та блокпости, а студентам-майданівцям додалося роботи.

– Я чергувала вдень: моніторила та публікувала на фейсбук-сторінці новини, приймала дзвінки, керувала процесом розвозу канапок і чаю до блокпостів, – розповідає Марта Дацюк. – Постійно слухала zello-радіо «Варта 1», за допомогою якого координувались автомобілісти. Усе наше життя тоді обмежувалось новинами та барикадами: ми не могли слухати музику, дивитися кіно, навіть удома не прибирали й постійно забували поїсти.

Львівський Майдан розлився містом, розпорошився на багато осередків: барикади біля військових частин, облдержадміністрація, акції бойкотної ініціативи, мітинги на площі біля Шевченка… Щоб скоординувати учасників акцій, Надя Михалевич і Настя Онопрійчук запустили сайт «Мапа протестів Львова», куди за допомогою волонтерів збирали всю інформацію про майданівські ініціативи.

Артура Бобрика витягнув із Тернополя викладач Школи журналістики УКУ й ведучий радіо «Львівська хвиля» Андрій Великий.

– Десь наприкінці січня він написав мені: «будеш у Львові – дайся чути, ми б тебе спробували». Про те, що я не проти працювати на «Хвилі», йому розповіла наша випускниця Ірина Сало. Радіо тоді мовило цілодобово, й для того, щоб день і ніч сидіти в ефірі, бракувало людей. Я відразу поїхав на вокзал і купив квиток до Львова – вважав, що такий шанс не можна змарнувати.

Першим завданням Артура були прямі включення з блокпостів біля військових частин, переважно вночі. Потім одного дня Великий викликав його на радіо, познайомив із керівництвом і сказав, що Артур працюватиме в ефірі. «Мене ніхто не питав… Великому потрібна була допомога, він сам не витримував на ранкових ефірах. Я до ночі був на Майдані, потім ішов на шосту ранку на радіо, а вдень трохи спав. Якось так закрутилося, що я в них іще майже на рік лишився», – згадує хлопець.

У ніч на 19 лютого Артур уперше в житті дозволив собі міцну лайку в ефірі.

– Я сидів на дереві навпроти райвідділку міліції на вулиці Мартовича й робив пряме включення, – згадує він, –  повз мене проходили якісь малолітки, щось до мене крикнули, і я видав неканонічну фразу.

Ніч гніву, коли обурення діями силовиків та співчуття київському Майдану вилилось у погроми державних установ, прикро вразила Артура: «Ходять люди в касках із палицями, виносять із прокуратури офісні крісла… Гаразд, хлопці, ми стояли на Майдані за європейські цінності, а це вже якесь свавілля!»

Ніч гніву

Аня Журба з одногрупниками була в колегіумі: святкували День народження Тараса Малого. Прочитавши про погроми, вони зібрались і пішли до військової частини на Стрийській – це неподалік:

– Була перша ночі. Палали шини, у вікна летіли пляшки з вогнем. Це виглядало як бал Сатани. Люди поводились неадекватно, виливаючи образи на міліцію. Страшне видовище… – а Ігор Фещенко називає Ніч гніву варварством і першим негативом, який він побачив за час Майдану.

У цей час Василь Возняк їхав до Києва. Пояснює: «Коли я побачив на Громадському” наступ на Майдан з Інститутської, зрозумів, що маю кинути все і їхати туди. Я не почувався суперменом, не їхав туди як журналіст, просто знав, що маю бути там. Узяв квиток і вранці вже був на Майдані». Він допомагав волонтерам у Будинку профспілок, але в той час, коли почалась пожежа, якраз пішов відпочити.

– Люди не ховались, а навпаки, їхали на Майдан, – розповідає Катя Гладка. – Пам’ятаю: стою в центрі свого рідного міста, де прожила все життя, а переді мною вбиті й накриті прапорами українці. Тоді в мене було відчуття абсолютної нереальності.

– Досі не можу зрозуміти, як це сталося. Адже той тиждень перед розстрілами був такий мирний, беззубий! –  дивується Віка Ільченко.

– День розстрілу для мене був дуже страшним. Я тоді не була на Майдані й почувалася безпорадною, бо не могла нікому допомогти. Знаю, що батьки б не пережили, якби я поїхала. В Києві були мої брат і сестра. Єдине, чим я могла допомогти – молитва: тоді ми всім колегіумом буквально щопівгодини молилися, – каже Таня Руденька.

Багатьом було шкода, що вони не в Києві.  «Мене мучила совість, що я сиджу у Львові й нічим не можу допомогти, – згадує Іра Скіп. – Найбільше гнітила бездіяльність. Я не мала сил щось писати, не розуміла, як відокремити факти від власних почуттів».

Артурові допомогли сльози: «Ми сиділи у ступорі, нічого не могли зробити. Я пішов додому й розревівся. Тоді вже мене якось попустило… Ті хлопці бачили, що по них стріляють, але не зупинялись. Вони для мене справжні герої». Згадує, що друзі й знайомі телефонували та просто плакали у слухавку.

Того дня вони довідались, що серед убитих на Майдані є викладач УКУ Богдан Сольчаник. Юля Сабадишина не може забути свою останню розмову з Богданом:

– Останній раз ми перетнулись у грудні на київському Майдані. Говорили про УКУ, мені було приємно бачити когось з університету… Я до останнього мала надію, що це помилка. Ми з Анею Журбою навчались на його спецкурсі, він був нам усім як друг. А потім їздили на його похорон…

– Якось я приймала допомогу для Майдану, – розповідає Софія Кочмар, яка була волонтером у Львові. – Хтось із лікарів приніс такі штуки, що використовуються тільки на складних операціях. Я дивлюся на ті штуки й питаю: «Навіщо ми ви мені це принесли? В нас не буде таких поранень!». А потім підійшла до священика й почала плакати. Сказала йому, що ще зовсім не встигла любити, що не хочу війни. Він пообіцяв, що війни не буде. Потім, коли з тієї церкви виносили Богдана, священик дивився на мене, і я розуміла: він не знав, що каже неправду.

21 лютого Ігор Фещенко дістався до Києва й долучився до самооборони. На Майдані готувались до бою – Янукович іще був у столиці.

– Відновлювали барикади, впорядковували територію, налагоджували структуру самооборони. А вночі нас послали патрулювати урядовий квартал. Біля верхньої барикади на Інститутській, де загинуло найбільше хлопців, вартові попередили нас, що бачили снайперів у навколишніх будинках. Я переживав дивну суміш почуттів, у якій переважали страх і почуття обов’язку. Думав: «Застрелять спершу мене чи того хлопчину в яскравій куртці?». Ми дійшли до Адміністрації Президента, ховаючись за вантажівками й бетонними блоками. Але ніхто не стріляв.

Тарас Малий приїхав до Києва на третій день після розстрілів: «Майдан тоді потонув у квітах. Двічі в житті я відчував таку атмосферу болю, смерті та сліз: тоді в Києві та в Освенцімі».

– Ми не перемогли, –  каже Ксюша Піддубна. –  Поки що ми здобули свободу від диктаторського режиму Януковича. Перемога буде тоді, коли він сидітиме в тюрмі, де щодня дивитиметься кадри розстрілів із Майдану.

 

Просто я дуже відрізняюсь від своїх батьків

Настине нічне життя закінчилося 23 лютого.

– Тоді Тимошенко вивезли на сцену в Києві, – згадує вона. – Попри «проблеми з хребтом», вона була на височенних підборах. Поряд із нею був Юрій Луценко, і вони кричали «перемога, перемога!». А в той час виносили хлопців у трунах. Тоді я фактично зламалась. Я закинула все й нічого не хотіла робити. Зрозуміла, що досить.

Після Майдану Віці Ільченко було важко слухати музику: «Здається, почала тільки влітку. Після тієї зими стало складно взагалі на будь-що відволікатися: на фільми, книги, музику. Це був страшний траур, а з іншого боку – розуміння, що так далі жити не можна».

– Я дуже сподіваюсь, що це буде остання революція, – Віка не підтримувала Ющенка у 2004-му, бо він «поділив країну». Другий Майдан довів до сотні смертей, то що, запитує Віка, зробить четвертий? – Мені не подобається назва «Революція гідності». Мені здається, гідність має еволюціонувати. Ця акція – білі промені на місці загибелі людей –  була дуже гарна, але брехлива. Там не білі промені, там кров усюди, а ми вихолощуємо все, що там відбувалось. І «Небесна сотня» – неправильна назва, бо там помирали люди, і кожен мав ім’я.

Втомилась від революцій і Катя Гладка: «не хочу ніякого третього, четвертого, п’ятого Майдану. Ми не можемо жити від революції до революції. Це ненормально, бо українці живуть у постійному стресі. Події 2014 року висмоктали всі нерви і креативність, стало важко концентруватись і робити щось адекватне».

Катя Гладка під час походу на Межигір’я

– Я почуваюсь дотичним до справи Майдану, але не робив там нічого визначального. Міг би хвалитися, якби Майдан переміг в інший спосіб, якби не було жертв, усієї тієї пролитої крові. Після цього все, що ми робили, анулюється, – говорить Андрій Приймаченко.

– Ми загрузли в багні, тому Майдан видавався єдиним виходом із тієї темряви, –  розмірковує Марта Дацюк. – Частина українців, певно, чекала на доброго дядечка, який прийде і змінить щось на краще. Але, на щастя, знайшлась активна частина суспільства, яка не побоялась висловити свій протест. Мій батько завжди казав, що прийде наше покоління й усе змінить; а я боялась, що, якщо ми прийдемо під стару систему, вона переламає нас під себе. Дуже тішуся, що Майдан довів мені протилежне.

Студентці Школи журналістики УКУ Вікторії Гайбонюк наносять патріотичний малюнок на обличчя перед акцією «Ланцюг єдності»

Головним на Майдані було те, що відбувалося між людьми. «Мене дивує, коли кажуть, що нашу революцію зробили соцмережі. Нашу революцію зробили люди, й лише їхнє прекрасне ставлення одне до одного допомагало», – каже Мар’яна Мазурак.

– Найбільшим скарбом для мене виявились люди, – погоджується Каріна Фурса. –  Запам’яталась одна пара, що прийняла нас на ніч. У них була невелика двокімнатна квартирка, й в одній кімнаті вони облаштували нічліг для шести майданівців. Господиня, інтелігентна жінка, готувала нам їжу у великих каструлях. Вона казала: «в нас робота, ми не можемо бути на Майдані, але можемо зробити хоч щось для вас».

Василь Возняк дев’ять років прожив у Києві був не надто високої думки про киян, поки не побачив їх на Майдані: «У моїй уяві кияни були читачами газети “Вести”, які бояться бєндєровцев, тому гори квітів на Інститутській неймовірно здивували. Майдан показав, що українці мудрі, класні, добрі й жертовні… Показав, наскільки ми є людьми».

– Усі мої знайомі з часів Майдану –  особлива категорія людей, – розповідає Оля Перехрест. – Ти розумієш, що з ними здатна зробити дуже багато. Між вами виникає особливий рівень довіри: ти можеш пожертвувати чимось заради них і знаєш, що вони зроблять так само. Це на все життя.

– Мене дивувало, що люди, з якими ми тоді працювали, вірили в мене більше, ніж я сама. Ці люди стали своїми, – каже Настя Онопрійчук. Майдан повністю змінив її життя. – Не можу сказати, що раніше я була дуже соціально активною, не дуже цікавилась політикою. Зараз я розумію, що щось залежить від мене. І якщо я почну щось змінювати, якщо хтось поруч почне робити те саме, ми разом зможемо багато зробити.

Війна на Донбасі – продовження Майдану, вважає Настя. Її батько служить у війську, як і брат Ані Журби.

– Я не можу говорити про глобальні зміни в суспільстві після революції, але я бачу, як змінилась моя родина, – говорить Юля Сабадишина. – Для мене гідність – це можливість бути собою, поважати інших, жити в країні, де можна змінювати щось навколо себе.

Аня і Юля на Майдані

– Мені здається, що люди, яким варто було б змінитись, на Майдан не прийшли, – з гіркотою каже Надя Швадчак. – Ми на Майдані говорили про гідність. Це ж елементарно: не смітити. Але ось сміття на вулицях. То де ж та гідність? – Її подруга Ірина Скіп також уважає, що до гідності українцям далеко.

– Я з покоління Майдану, але я була такою ще до нього, – каже Ірина. – Просто я дуже відрізняюсь від своїх батьків. У мене немає відчуття, що держава щось повинна мені давати. Навпаки, я повинна цю державу творити.

– До Майдану я часто критикував своїх друзів, які поїхали з України, – пригадує Тарас Малий. – Я завжди їм казав, що тут усе можна змінити: і медицину, і економіку, і все-все-все! Майдан був для мене можливістю довести, що ми здатні змінювати і змінюватись.  Так, можливо, ми ще не розуміємо, як це зробити, можливо, ми закриваємо ґештальти Помаранчевої революції. Але точно знаємо, що зробити це в наших силах.

Андрій Приймаченко на львівському Майдані

Андрій Приймаченко, з якого це все почалося, називає Майдан останнім вимушеним аргументом:

– Тому що інших шляхів вирішення проблеми не було. Зараз усі шляхи відкриті. Хочеш щось змінювати – змінюй.

Над текстом працювали Ольга Клінова, Ярослав Назар, Олег Твердь, Марія Пасельська, Марія Шелія, Ганна Цупко, Христина Головко, Олексій Коваленко, Вероніка Тихонова, Наталія Ревко і Отар Довженко.

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone