Якщо Бог сотворив світ, то заперечення існування реальних фактів – гріх [відео]

Оновлено: 15.09.2015

У серпні 2015 року у видавництві Українського католицького університету за сприяння програми MyMedia вийшов український переклад книжки Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливе». А 14 вересня пан Померанцев уже втретє приїхав до УКУ – цього разу як почесний гість інавгурації, себто урочистого старту 2015/16 навчального року. Британський журналіст, телепродюсер і письменник прожив девять років у Росії та написав книгу-викриття суті сучасного російського суспільства, що стала бестселером у Європі та перекладена двадцятьма мовами (але не російською). Виступаючи перед спільнотою УКУ, він звертався також до всіх українців: 

– Я народився в Києві, тож мій приїзд до України – це приємне повернення додому. Перш за все, я хочу привітати вас усіх із створенням такого гарного університету.

Нещодавно я був на дуже дивній конференції YES у Києві, й отримав підтвердження: вся міжнародна спільнота знає про Український католицький університет. Усі, хто  знайомий з Україною, чули про УКУ і знають, яку величезну роль ви відіграєте як представники успішного українського проекту.

Але очевидно, що навіть вагомішою є роль ваших студентів, які повинні будуть зробити свій внесок у переформатування українського суспільства.

Зараз я поділюся кількома своїми нотатками про інформаційну пропаганду в Україні, зокрема на сході вашої країни. Мене вразило, що проблеми, з якими вам доведеться мати справу в майбутньому, які так гостро, екзистенційно пов’язані з українським виживанням, є фактично синонімічні до тих проблем, які маємо ми в Лондоні, на Близькому Сході та в цілому світі.

Україна перебуває в унікально небезпечному та водночас унікально оптимістичному становищі, адже зміни будуть лише на краще. Але Україна – це також територія, де зосереджено багато процесів, які також відбуваються у світі. Проблем ХХІ століття, які нам треба вирішити.

Коли я цікавився роллю громадянського суспільства в Україні, мені розповіли історію про молоду жінку, що вела сторінку Євромайдану в Facebook.

Майдан є одним із найкращих у світі прикладів громадянського суспільства. Він відіграв величезну роль, і саме за допомогою інтернету активісти, які фактично не мали впливу, змогли організувати акції протесту, забезпечити медичну допомогу, харчування тощо.

Отже, ця жінка, про яку я розповідаю, сиділа там і раптом збагнула: якби вона сказала людям іти на Інститутську, вони пішли б і померли. А якби сказала, щоб ішли геть, то революція б закінчилась. І вона усвідомила, яку силу мала в цей момент.

Відкритість громадянського суспільства вражає, але також лякає, бо це середовище, що має величезну силу. Ця сила має поєднуватись із великим відчуттям моральної відповідальності. Я думаю, що УКУ може бути таким моральним прикладом, моральним камертоном.

Бо, якщо немає відчуття особистої відповідальності, громадянське суспільство може перетворитись на щось жахливе. Розумієте, ґанґстери – це також своєрідне громадянське суспільство. В межах їхньої спільноти є горизонтальні мережі. Але в ниє є певні проблеми з моральністю.

Це унікальний момент у демократії, коли горизонтальні мережі мають значення, але тепер ми стикаємось із великими моральними викликами. Їхнього значення ми ще до кінця не усвідомлюємо.

Я спробував подорожувати Південною та Східною Україною. Був у Харкові, у Дзержинську, в Сіверськодонецьку, в Одесі. Але мене не впустили на окуповану територію, не дали акредитації «ДНР» із певних причин. І я знайшов іще один феномен у цьому новому інформаційному світі, де люди оточені ілюзією, що навалюється на них із різних медій. Вони не розрізняють правду й брехню, пропаганду й журналістику. Це дивовижний парадокс, якого ви не побачите ніде, крім України.

Нова технологія не обов’язково створює нові візії майбутнього. Це парадокс, який я ще не цілком збагнув. Доступ до телебачення та інтернету мав би спонукати до створення нових векторів розвитку, але цього немає. Я побачив у прибічників сепаратизму лише дивну мутацію ностальгії. Уявіть організацію, яка не створює майбутнього, а лише занурює в ностальгію, безкритичну тугу за минулим. Величезна частина вашої роботи полягає в тому, щоб, занурюючись в історію, робити це критично і продуктивно.

Можливо, є ще одна причина повернення в минуле замість побудови мостів у майбутнє. Я збагнув її щойно вранці за сніданком.

Для того, щоб створити реальну візію майбутньої України та її суспільства, треба бути пов’язаним із реальністю, мати справу з фактами, мати здатність жити всередині цього світу.

Велика поразка Росії – це її нездатність жити в реальності, взаємодіяти з нею.

Я був в Одесі. Сорок вісім телеканалів, що належать різним групам, кланам і громадам, після жахливого випадку 2 травня 2014 року не змогли зреагувати. Хтось говорив, що в загибелі людей винна Тимошенко, хтось – що Кремль. А Кремль тим часом використовував цю трагедію для грандіозною пропагандистської кампанії на Заході.

Я зустрівся з одним активістом, який стикнувся з цим викликом. Він сказав, що треба якось дійти згоди щодо реальності, щодо того, що сталося насправді. Є медії проукраїнські та проросійські, але їм потрібно дійти консенсусу, щоб повернутись до реального стану речей.

Це нагадує мені навчання в університеті. Скільки з цих дебатів мали б стосунок до реального стану філософії? Можна сказати, що реальних фактів немає, є тільки інтерпретації, і що немає шансу знайти шлях до реальності.

У філософії є школа, що пропагує повернення до реальності. Американський філософ Чарлз Пірс погоджується з тим, що ніхто не може філософськи обґрунтувати реальне існування будь-чого. Чи існує щось насправді, чи це лише рефлексії моєї уяви? Він пропонує створити спільноту критичного осмислення й у процесі спільного думання дійти згоди щодо того, чим є реальність.

Це саме те, що було в Одесі. Журналісти й активісти з різними думками, різними світоглядами створили там маленьку спільноту критичного осмислення. Нехай не всі, але бодай журналісти й публічні люди мусять згодитись із тим, що сталося. Якщо ви не здатні погодитися щодо основних речей, ви не матимете жодного публічного простору для дискусії.

Мій лондонський друг Аршад Алі приєднався до радикальної ісламістської організації, потім вийшов із неї. Тепер він – один із головних спеціалістів із роботи з молоддю, якій промивають мозок. Він дуже віруючий мусульманин.

Звичайно, те, що ми бачили в Одесі – це множинні інтерпретації реальності. Та в Лондоні голови молодих людей наповнюють набагато гіршою брехнею. Наприклад, що трагедія 11 вересня 2001 року була підлаштована Сполученими Штатами Америки.

Працюючи з молоддю, Алі наводить дуже прості релігійні аргументи, й це найефективніший спосіб, у який він може промовляти до цих людей. Він каже: якщо Бог сотворив світ, то заперечення існування реальних фактів є гріхом.

Я думаю, зараз є шанс для зростання релігійної філософії, яка зможе допомогти нам віднайти шлях до спільної визнаної реальності.

Відповідальність громадянського суспільства, потреба думати про історію критично, потреба повернення до реальності на філософському та практичному рівні, на рівні людського спілкування – це ті виклики, що стоять перед Україною. Й ті самі виклики стоять перед Лондоном.

Ви ж, звісно, в унікальному становищі. Працюйте і ставайте частиною майбутніх рішень цілого світу. Успіхів вам!

Записала Марія Педоренко

Фото Романа Скрипника та Олександра Ласкіна

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone