Не боятися сірого вовка: громадянський медіаактивізм в Україні

Оновлено: 15.12.2015

Тема громадянської журналістики часто піднімається в контексті її співіснування з журналістикою професійною. Іноді ці поняття дуже складно розділити: хто такий громадянський журналіст: громадянин, що займається журналістською діяльністю? Журналіст із громадянською позицією, яка відображається на його професійній діяльності? Дискусії, що закривають школи громадської активності MediaStream, допомагають сфокусуватися на певних аспектах цього складного питання і подекуди відкривають ще більший пласт проблем і тем для роздумів. Під час останньої школи про громадянський медіаактивізм говорили Ангеліна Карякіна (hromadske.tv), Ірина Федорів («Громада Приірпіння. Маєш право знати» ), Роман Кабачій (Інститут масової інформації), Алім Алієв («Крим SOS») та Ґай Деген (DW-Academie).

Ангеліна Карякіна: Від кризи до кризи

  • Коли розпочався Майдан, постало питання, чи людина може об’єктивно висвітлювати події як журналіст і разом із тим активно співчувати як громадянин. Я була співробітницею великого міжнародного каналу і робити деякі речі, які робило Громадське, як от виходити на сцену Майдану, виходити з прапорами або проголошувати гасла, не могла собі дозволити. Я висловлювала громадянську позицію у вільний від роботи час. Але питання, яким чином можна бути активним громадянином і лишатися професійним журналістом, було актуальним. З початком війни, коли ми як журналісти почали їздити в зону бойових дій, бачили смерті, руйнування, воно ще більше загострилося. Лишатися безстороннім ставало дедалі важче, оскільки ми мали неупереджено висвітлювати війну, що йшла на нашій землі.
  • Події на Майдані мобілізували тих людей, що збиралися робити громадське телебачення і всі увійшли в режим безкінечного марафону, стріму, прямого ефіру. Але чи можемо ми працювати системно не в режимі криз? Українська журналістика славиться марафонами, реакцією на кризу. Чи можемо ми працювати системно, плануючи роботу, а не від виборів до виборів, від протесту до протесту? В української журналістики дуже низький поріг планування.
  • Чимало наших матеріалів базуються на контенті, отриманому з регіонів, в основному від людей з активною громадянською позицією. Для Громадського зараз постало питання, як продовжити співпрацю з регіональними кореспондентами і діяти в межах стандартів. Ми працюємо за таким принципом: якщо центральний канал надішле в регіон, де щось сталося, кореспондента, то ми візьмемо основну інформацію від очевидців, людей, що перебували на місцях.
  • В новинній журналістиці існує два наративи – воєнний і політичний. Ми намагаємося подивитися, що в країні відбувається крім цього. Намагаємося шукати історії, що не стосуються цих проблем.
  • На Громадському є журналісти, імен яких не знають, вони роблять репортажі з окупованих територій. Треба пояснювати активістам, що таку інформацію потрібно фіксувати. Часто українські телеканали не мають можливості заїхати, тоді знімають громадські діячі на телефон, камеру тощо. Існують різні методи приховування обличчя, голосу. Втім, деяким публічність може допомогти.
  • В Україні журналіст – більше, ніж журналіст. У будь-якому суспільстві з різних причин журналісти мають більше інформації, ніж прості громадяни, але в Україні стали рушійною силою змін: добиваються ухвалення законів, проведення розслідувань. Ми визнаємо, що іноді робимо більше, ніж мали би робити в межах суспільства, що живе за принципами верховенства права. Втім, і цьому є межа. Крім індивідуальної, існує і інституційна журналістська діяльність: Громадське бере на себе відповідальність, озвучуючи певну інформацію.

Ірина Федорів: Міські божевільні

  • Громадянських активістів я довго вважала «міськими божевільними»: вони постійно дзвонили в редакцію і набридали своїми проблемами. Але в 2009 році, коли я поселилася в селищі Коцюбинському, ми з ними почали протистояти дерибану Біличанського лісу. Ціна питання була дуже висока. Коли активісти вирішили піти на вибори, я пішла з ними, щоб підсилити, допомогти брендом. Ми виграли один мандат і з’ясувалося, що він – мій.  Перша вимога була зробити ліс національним парком.
  • Активісти заснували сайт «Громада Приірпіння» і я, як журналіст, почала допомагати. Ми розпочали з однієї новини на тиждень, потім було дві, три, вийшли на п’ять новин на тиждень. І представники сусідньої громади, які не мали власної платформи, почали дописувати на наш сайт. З сайту громади Коцюбинського ми перетворилися на сайт громади Приірпіння – почали «тримати» весь регіон. Колумністом сайту є прокурор району, що звітує про те, що він робить. Нам дописує міліція. Сайт читають щоранку, як Приірпіння Times.
  • Як казав Ґанді, спочатку вас не помічають, потім над вами сміються, потім вас бояться потім із вами починають боротися, а потім ви перемагаєте. Перед виборами ми були на стадії «нас бояться» –  сайт зазнавав DDOS-атак, провладні структури постійно намагалися його покласти. Колумністи, що дописують до сайту протягом 5 років, не усвідомлюють, що можуть бути селищними, міськими депутатами і точно будуть кращими за тих, хто сидів там до них. Така платформа, як наш сайт, дозволяє зробити вибір на користь громадянської журналістики і  підтримати тих чи інших кандидатів не тому, що вони хороші політики. Ми маємо «свого» селищного голову, хоча маємо меншість у раді – це показує, що ми у справі, ми перемагаємо.
  • На сайті 60 активних колумністів, що готові безкоштовно створювати якісний контент. Наші активісти мають вузькі компетенції – є мами, що «вибивають» харчування в садочках, є ті, хто захищає зелені зони. Громадянський журналіст не може бути фахівцем в усіх темах. Варто писати про те, що буде цікавити людей. Наприклад, марафон підрахунку голосів на виборах у стотисячному регіоні зібрав 20 тисяч переглядів на сайті!
  • Ми не маємо однієї фейсбук-групи для всього регіону. Кожна громада (Ірпеня, Бучі, Коцюбинського тощо) має власну групу, ми цільово працюємо з маленькими аудиторіями, яким цікаве вирішення конкретних питань. Іноді навіть один пост в соціальній мережі може перетворитися на якісну новину. Це реально працює і змінює громаду.
  • Ми переходимо межу об’єктивної журналістики, але маємо свого голову, своїх депутатів. Ми будемо першими, хто вдарить їх, якщо вони оступляться. Але поки цього не сталося, маємо надати їм підтримку, посилити їх компетенції, допомогти професійно працювати.
  • Головна задача – мати на платформу одного журналіста, який редагуватиме тексти. Важливо слідкувати за соціальними мережами: з людини, що дописує на фейсбук, часто можна зробити колумніста. Громадянські журналісти мають великий кредит довіри від суспільства, і власне професійний журналіст, який працює з ними, може допомогти його не втратити. З громадськими журналістами має працювати фахівець, що розуміє, як «медійно рухати» контент, що творять активісти. Регіональні сайти можуть продукувати ексклюзивні історії для загальнонаціональних медій.
  • Ви не можете бути ефективними в громадянській діяльності, якщо не маєте досвіду, впливу і зв’язків. Чи слухала б мене міліція і прокуратура, якби я не працювала на загальнонаціональному телеканалі? Один твій дзвінок колегам – і на кожного «орка» знайдеться управа.
  • Треба враховувати локальну психологію людей, яких більше цікавить «моє селище», «моя дорога», «моя маршрутка», а не «ваше селище», «ваша дорога», «ваша маршрутка». Головне, щоб люди на сайті бачили не вас, а себе. Громада – це люди, а не політика. Громадою треба обростати, нею треба керувати. Незалежне ЗМІ має працювати на громаду, поступово залучати її до активності.
  • Монетизація місцевих ЗМІ – питання складне: можна заробляти на рекламі, але весь місцевий бізнес належить місцевим політикам. Як можна наїжджати на когось, а потім рекламувати його бізнес? Тому перед місцевими ЗМІ стоїть репутаційний виклик.

Роман Кабачій: Не боятися сірого вовка

  • Один із напрямків діяльності Інституту масової інформації – стеження за дотриманням балансу. Спочатку ми це робили на загальноукраїнському рівні, від певного часу у нас з’явилися представники в регіонах. В багатьох регіонах вплив мають не офіційні ЗМІ, а пабліки в соціальних мережах. Це громадянська активність. Майбутнє громадянської активності в її професіоналізації.
  • Громадянська журналістика доволі суб’єктивна. Перший її етап – донести цеглину, дати професійному журналістові тему для опрацювання. Другий – питання достовірності, адже надшвидке поширення інформації не завжди є корисним. Іноді треба бути обережним з деталізацією.
  • Деякі громадянські журналісти доростають до професійного рівня. В Україні є шанс, що з блогерів і громадянських журналістів виростуть професійні журналісти. Прикладом такого зростання є Денис Казанський, який у власному блозі писав про руйнування донецьких міст, натомість тепер є професійним журналістом, працює з новими темами. Або проект «Блогери проти корупції» (ІМІ), в якому  блогерам допомагають з платформою і  редагуванням.
  • В майбутньому – співпраця та переростання громадянських та професійних ЗМІ. Професійні журналісти могли би насичуватися активізмом і залучати громадянських журналістів до своєї професійної діяльності.  Такими прикладами є hromadske.tv, spilno.tv.

Алім Алієв: Дуже болить, коли втрачаєш Батьківщину

  • В перший день окупації Криму, 27 лютого, ми зрозуміли, що навіть люди, що працюють в інформаційному полі, не знають, що там відбувається. Зі створенням на Facebook сторінки «Крим SOS» ми погодили 3 правила: оперативність (швидке реагування на події), верифікація (навчили волонтерів перевіряти інформацію), об’єктивність (контрпропаганда – шлях в нікуди).
  • Сторінка на Facebook почала набирати обертів і ініціатива переросла в те, що ми почали приймати тих людей, що виїжджали з Криму. Спочатку ставлення до переселенців у Львові було дуже поганим. В соціальних мережах, потім в медіа, поширювалась фейкова інформація про злочини переселенців. Ми зрозуміли, що людям про переселенців мають розповідати не чиновники чи активісти, а вони самі. Ми працювали з медіа, давали їм позитивні і не дуже позитивні історії. Почали творити спільні майданчики для переселенців і місцевих мешканців, такі місця становили додаткову цінність для спільноти, до якої вони долучилися. Зараз ми бачимо, що  у Львові ставлення до переселенців покращилося.
  • Пріоритетна для нас тема – Крим. З півостровом немає надійної комунікації, ми втрачаємо людей. Інтерес до Криму в медіа теж втрачається. Ми викладаємо факти і історії про Крим. Зараз на фінальній стадії перебуває створення проекту з картою порушень прав людини в Криму.
  • Бували історії, коли ми обпікалися – купувалися на гарячу інформацію, не перевіряли її і публікували. На нас хотів подавати до суду продюсер і чоловік Таісії Повалій – Ігор Ліхута, що нібито агітував за Росію у військовій частині на мисі Фіолент. До нас на гарячу лінію зателефонували і повідомили таку інформацію, що потім виявилась неправдивою. Довіру до видання можна зруйнувати дуже легко. Ця інформація розійшлася дуже резонансно, її опублікували десятки ЗМІ. Ми написали на фейсбуці, перепросили наших читачів і терміново зробили медіамоніторинг – виявили всі ЗМІ, де ця інформація з’явилась, і обдзвонили  редакції.
  • Мало бути активістом, треба бути фахівцем своєї справи і не лізти до того, на чому ти не розумієшся. На «Крим SOS» ми запустили розділ, де професійні журналісти дають аналітику про події в Криму.
  • Алгоритм фактчекінгу доволі простий – ми мали інсайдерів майже в кожній військовій частині Криму, всю інформацію перевіряли мінімум із двох джерел. Зараз з Криму дуже важко отримувати інформацію, це «півострів страху».
  • У Криму гостро стоїть питання безпеки людей. Частина журналістів виїхала, частина – пішла з професії. Ті, хто досі намагається щось робити, не відчувають підтримки. Українські медіа в Криму зараз як «червона ганчірка для бика». Коли ти представник міжнародної редакції, маєш більше можливостей.

Підготувала Марина Довженко

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone