Буденне життя в небуденні часи

Оновлено: 23.04.2016

Повсякденне життя в самопроголошених державах чи під час збройного конфлікту – яке воно? Фотографині Аліна Смутко і Саміра Аулейла дозволили зазирнути по інший бік конфлікту, побачити буденне життя людей в небуденні часи для їх країн. В рамках ІІІ Міжнародного Студентського Медіасимпозіуму відбулася презентація двох фотопроектів: “The Self-Proclaimed. Як ви\жити у невизнаних республіках” Аліни Смутко та “Voices that broke the Silence” Саміри Аулейли.

Аліна Смутко, студентка Магістерської програми з медіакомунікацій УКУ:

Мої роботи – про посткофліктне середовище. Про те, чим щодня живуть люди, котрі пережили конфлікт і залишилися у буферній реальності. Для них це цілком реальне життя, що нічим не відрізняється від сусідського, у державах, визнаних світовою спільнотою.

Назва “The Self-Proclaimed. Як ви\жити у невизнаних республіках” – міжнародний досвід позначення таких сірих територій, найнейтральніша, яку мені вдалося знайти. Під час підготовки проекту я постійно стикалася із проблемою нейтральності термінології і, як на мене, “Самопроголошені”, найповніше відображає ставлення міжнародної спільноти до цих республік. Проте, це не найприємніша назва, особливо для тих людей, котрі там живуть або походять з тих регіонів.

Тема мого проекту – перетин кількох дійсно цікавих мені площин. Тому для мене важливо було зрозуміти в чому суть проблеми. І я робила це так, як умію, чи бодай так, як хочу навчитися вміти – із фотоапаратом в зубах. Кожна частина проекту – перевірка на міцність, питання до себе: що зможу зробити цього разу, скільки жахливих кадрів відзніму, скільки кльових кадрів пропущу.

Фото для серії відбирала прагматично: орієнтувалася на той матеріал, що маю і намагалася підібрати фото, котрі матимуть найкращий друкований вигляд. Втім, сподіваюся, що навіть при такому, не дуже філософському і ідейно-натхненному підході до селекції матеріалу, виставка вийшла цілісною і репрезентативною.

Коли їду на нову локацію, завжди думаю, що ось саме там я з’ясую хто ж насправді винен. Але кожного разу повертаюся з ще більшою мішаниною у голові. Наразі я у пошуку першопричин, чому люди не хочуть жити під одним дахом, в одній країні. Невже вони настільки різні? Все до чого мені вдалося дійти –­ важливо не те, хто перший почав, а те, хто це все закінчить.

Маю за собою такий антиоб’єктивний грішок –­ співчуття. З ким би я не говорила, з абхазьким ветераном-сепаратистом чи грузинкою-мегрелкою, змушеною покинути свій дім через війну, намагаюся зрозуміти як ведеться цим людям, чому вони ображені, злі, розчаровані. На щастя, після повернення додому, маю кілька днів аби охолодити голову і подивитися на зняте вже не своїми очима – прошу товаришів, редакторів, інших фотографів відібрати максимально об’єктивні світлини.

Не думаю, що особисте ставлення до власних знімків впливає на подальше їх сприйняття. Глядачі дуже різні. Іноді я долучаю одну-дві фотокартки до серії, які для мене не тягнуть навіть на трієчку, тільки тому, що моє оточення на цьому наполягає. Тоді розумію, що я, можливо, занадто занурена в процес, і вже не розрізняю, що може бути цікаво глядачам. Люди мають право рознести твою виставку, публікацію, серію просто в прах. Бо ти працюєш саме для того, щоб на результат твоєї роботи дивилися і любили, ненавиділи, критикували, радили. Думаю, фото “знаходить” глядача незалежно від того, що я відчуваю до знімка. Проте, коли дивлюся на знімки метрів, пробігає думка, що подібне нереально зробити, не пропустивши крізь себе.

Саміра Аулейла, незалежна фотографиня, магістр з фотожурналістики:

Я вчитель зі ступінню магістра журналістики, я роблю проекти і, мабуть, єдина різниця в тому, що я не отримую за це грошей. Це не перший мій проект такого плану  я знімала життя простих людей в Монголії, племена в Амазонії.

Деякі з ізраїльских солдат відмовилися від свого службового обов’язку через те, що вони не хочуть служити на окупованих територіях. Для мене це ознака їхньої гуманності  таким чином вони висловлюють ідеї свободи, поваги. Для них важливим є справедливість. Втім, кожного разу коли ти критикуєш Ізраїль, тебе можуть звинуватити в антисемітизмі. Ця тема надто дражлива, через те, що цей народ пережив Голокост. Але виходить так, що нині Ізраїль робить щось схоже на території Палестини. Цей проект в жодному разі не можна називати антисемітським – мені цікаві всі релігії і культури, і ставлюся до кожного з однаковою повагою і любов’ю. Моїм завданням було не нашкодити Ізраїлю і його народу, але показати, як і чим насправді живуть палестинці, на що схоже їх життя.

Професіоналізм для мене – коли ти маєш пристрасть до чогось. А фотожурналізм – шлях до того, щоб якщо не змінювати думку людей, то принаймні показувати, що діється насправді.

Я жила з героями свого проекту, тісно спілкувалася з ними. Якщо ти робиш фото тільки того, що відбувається ззовні, поза оселями та домівками, то твоя історія не буде повною. Ти вчишся спостерігати і вчишся передавати якісь важливі моменти через світлину. Палестинці з задоволенями спілкуються і діляться своїми історіями. Я їздила в Палестину за програмою Європейського союзу і це дало мені можливість побачити те, що не бачать інші, отримати доступ до тих місць, куди звичайній людині не так просто потрапити.

Розмовляла Анна Цупко, фотографувала Олександра Чернова

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone