Надина пристрасть

Оновлено: 22.07.2016

 У серії матеріалів про випускників Школи журналістики УКУ вже були історії Валентина Дігтяренка, Марічки Паплаускайте, Артура Бобрика і Володимира Молодія.

Якщо згадувати людей, життя яких змінилось після навчання у Школі журналістики УКУ, Надя Калачова спадає на думку першою. Тут вона відкрила в собі дар, який, щоб вийти назовні, потребував інструментів – зокрема й журналістських – та спілкування з потрібними людьми. Тепер вона живе і працює у Львові, в центрі духовної підтримки для людей з інвалідністю «Емаус». В розмові з Юлією Кушнір Надя розповіла про те, як прийшла до журналістики, а через журналістику – до іншого, особливого покликання.

У дев’ятому класі я ввімкнула телевізор, і раптом у мене з’явилася думка: хочу бути журналістом. Згодом я вступила до Києва на спеціальність фінанси і кредит. Там я всі чотири роки торочила друзям про журналістику. Часто знайомилась із людьми в поїздах, говорила з ними, про щось розпитувала, часом і сама щось розповідала. Після цього вони намагалися вгадати, де я навчаюсь – на філології у Могилянці чи на журналістиці? А я скромно відповідала: «ні, я фінансист», але тішилась, що люди бачили в мені цю професію. Пам’ятаю, як складно було мені писати бакалаврську роботу на тему «основні фонди залізничного транспорту», бо замість писання я читала колонки Сергія Жадана на сайті ТСН.

Щотижня на станції метро Святошин я купувала «Український тиждень». Продавчиня в кіоску дивувалась і казала, що, крім мене, цей журнал купують тільки серйозні чоловіки. Якось я відкрила журнал і побачила в правому нижньому куточку рекламу: Український католицький університет, магістерська програма з журналістики. Католицький? Журналістика? Мене це здивувало, але не злякало. Побачивши, що для вступу туди можна мати будь-яку спеціальність, я втішилась. Але в перший рік вступати не наважилась: читала книжки про журналістику, передплачувала «Дзеркало тижня», бо в нашому Новограді-Волинському таких газет не продавали.

Рідні запитували мене, чи справді я хочу навчатись на журналістиці. А я й сама не розуміла. На співбесіді, коли я згадала Анну Політковську, Отар Довженко запитав мене: «чи готова ти їхати до гарячих точок?». І я відповіла: «Було б легковажним відповідати ствердно».

Є репортажний момент, який влучно характеризує перший рік мого навчання у Школі журналістики УКУ: я дуже схудла. Якось Ігор Балинський, спілкуючись із моєю одногрупницею Христею Бондарєвою, сказав: «Христю, ти скоро поїдеш до Парижа, відпочинеш. А тобі, Надю, працювать, працювать і у праці сконать». «Оптимістично», – подумала я.

Власне, на першому році навчання я зрозуміла, що мене приваблює художній репортаж. Коли російський журналіст Валерій Панюшкін, який пише дуже багато про хворих дітей, мав виступ в УКУ в межах Форуму видавців, я наважилась поставити йому запитання. Я не вірила, що можна написати текст і примусити читачів плакати, самому залишаючись холодним і відстороненим. Він відповів: «Я навчу вас цього за три заняття. Поговоріть з адміністрацією».  Так і сталося: Панюшкіна запросили проводити майстер-клас. Щойно розпочавши лекцію, він подивився на мене й сказав: «Хто буде читати завдання? Напевно, ви». В цьому є певна символічність, адже я досі в своїй роботі в «Емаусі» черпаю від нього дуже багато.

Тепер я думаю так, як і Панюшкін. Коли я писала магістерську роботу про соціальний репортаж, я сказала Ігореві Балинському: «Якщо в мене не вийде писати репортажі, я піду займатися доброчинністю». Вже тоді я відчувала, що мені складно дається зберігати дистанцію. Журналіст не повинен стежити за долями своїх героїв – це дуже складно на емоційному рівні. Не кожен герой є близьким для тебе як людина.

Для своєї магістерської роботи я писала про реабілітаційний центр, де жила три дні, й за цей час мені не вдалося зберегти дистанцію ні з ким. Кожного, хто працював і лікувався, я впустила у власну приватну зону. А згодом вирішила написати історію одного з цих реабілітантів, Серьоги. Він вилив на мене все своє життя. Я завершила цей текст його словами: «Надю, ти знаєш, що я не маю для кого бути тверезим. Можна, я буду тверезим для тебе?». Після цього тексту він почав телефонувати мені щодня. Я не відчувала, що він близький мені як людина, й намагалася провести межу. Відчувала, що Серьога заходить на мою особисту територію. Або ти допомагаєш людям, або про них пишеш. Якщо бути журналістом і залишатись у цій професії, потрібно дуже відділяти себе від героїв. Я не знаю, чи в мене б це вийшло.

У Школі журналістики УКУ заохочують студентів іти за своєю темою, а не за тенденціями. І в доборі героїв для інтерв’ю і для майстер-класів це відчувається: вони дають змогу і стимул розвиватись у тому, що ти любиш. Якщо для Балинського журналістика – пристрасть, то моєю пристрастю стало допомагати людям текстами. Але виявилось, що допомагати можна не лише текстами.

«Емаус» з’явився в моєму житті поступово. Я бачу в цьому певне провидіння. Дівчата, що живуть у центрі духовної підтримки, спостерігали, як студенти реагують на підопічних. І казали Крістіні, керівниці центру, що є дівчинка, яка спілкується з друзями – саме так ми називаємо тих, хто живе в центрі. Не лише вітається, а й спілкується, ходить на прогулянку. Так вони помітили мене. Я брала інтерв’ю у Крістіни, навіть не уявляючи, що розмовляю з моїм майбутнім керівником. Хоча після кількох репортажів була думка про те, щоб піти туди працювати й бути ближче до друзів.

Коли на «Медіа і культуру» потрібно було написати рецензію на книжку, я обрала «Мишку» Дороти Тераковської – про дівчинку з синдромом Дауна. Я також вирішила зняти буктрейлер до цієї книжки. Я познайомилась із хлопцем, що має синдром Дауна і неймовірно декламує вірші, і зняла його для буктрейлера.

Після публікації рецензії на «Літакценті» Дзвінка Матіяш, яка переклала «Мишку», написала мені й попросила більше розповісти про цього хлопця – Романа. І ми разом почали подорожувати Україною, проводячи презентацію цієї книги. Я дедалі частіше розповідала на презентаціях про «Емаус», про візію владики Бориса Ґудзяка, чому люди з інвалідністю повинні жити у студентському середовищі. Саме тоді мені запропонували цю роботу, і я відчула, що саме те, що мені потрібно і до чого я готова.

Я багато чого навчилась в «Емаусі». Колись я ранжувала людей на успішних, талановитих. Тепер розумію, що не бачу всіх талантів. Немає не цінних людей і нема людей не обдарованих. У кожної людини є дари. Наприклад, наш друг Павло з «Емауса» робить прекрасні компліменти. Я не знаю жодної іншої людини, яка б так гарно і так багато говорила компліментів: це його талант. Наша Катруся не говорить, але ти береш її за руку й відчуваєш внутрішній спокій та умиротворення: це також талант. У всіх людей є таланти, і питання: чи я допоможу їм ці таланти відкрити? Чи зможу дати їм відчути, що вони цінні безумовно?

Я дуже часто згадую про Школу журналістики на літургії. Коли кажуть «блаженні голодні і спрагнені правди», я думаю про свою одногрупницю Василинку Думан. У неї величезна спрага за правдою. І це те, що дуже личить Школі журналістики – невід’ємна частина християнського пошуку: пошук правди. Коли була неділя Святого Фоми, я думала, що всі журналісти – під його покровом. Апостоли говорили йому: «Ми бачили воскреслого Христа», а він відповів: «Поки не побачу і не вкладу руки у Христові рани, не повірю». Певною мірою він займався фактчекінгом.

А ще Школа журналістики асоціюється в мене з умінням розширювати горизонти. Думаю, часом Церкві бракує відкритості і вміння чути інших, і це виклик і для УКУ, і для журналістів – почути одне одного, розширити свої рамки.

Якось Отар Довженко дав нашому курсу завдання написати про те, ким ми бачимо себе у професії. В мене виник дивний образ: жінка, яка дізналася, що в неї має народитись дитина з синдромом Дауна. Перше, що вона робить – намагається прочитати якомога більше про синдром, щоб зрозуміти, чи народжувати їй цю дитину. Я хотіла, щоб після прочитання моєї статті мама, яка дізналася, що в неї буде така дитина, все-таки наважилась її народити. Це було дуже наївно, і я не стала про це писати – але тоді в мене була саме така думка.

Якби я залишилась у професії, писала б містичні репортажі. Але складно уявити, які медії платили б мені за такі тексти. А писати містичні новини – це непрофесійно :)

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone