Дев’ять історій про Свідчення. Служіння. Спілкування

Оновлено: 27.09.2016

З нагоди п’ятиріччя Школи журналістики Українського католицького університету випускники Магістерської програми з журналістики знов зібрались у Львові, щоб розповісти свої історії. Це дев’ять історій про те, чого вони навчились, що вони зрозуміли і чим займаються в житті: про СВІДЧЕННЯ. СЛУЖІННЯ. СПІЛКУВАННЯ. 

 Надія Калачова :: Маргарита Тулуп :: Ольга Перехрест 

Марічка Паплаускайте :: Андрій Приймаченко :: Валентин Дігтяренко  

Тарас Малий :: Юрій Опока :: Ольга Клінова 

Надія Калачова

Пригадую день, коли я сиділа у темному залі Палацу Гната Хоткевича, очікуючи початку концерту присвяченого 5-річчю святкування спільноти «Лярш» в Україні. В той час я була студенткою журналістики і планувала написати про цю подію текст. Несподівано до мене підійшов високий сутулий чоловік з густим кучерявим волоссям, імені якого я не знала, взяв мою голову в свої руки, делікатно провів пальцями вздовж і сказав: «Ти сьогодні просто божественна». Такої ніжності, безпосередності та відсутності страху у вираженні почуттів я не зустрічала в житті. Сьогодні цей чоловік є зі мною в залі. Його звати Павло. Він мешкає в домі Емаус в колегіумі УКУ. Він був героєм мого репортажу, а тепер просто є моїм другом.

В центрі Емаус ми працюємо з людьми з особливими потребами, а називаємо їх просто – друзі.

Подругу Зені Кушпети, жінки, яка почала в 90-х змінювати ставлення до людей з неповносправністю у Львові та в цілій Україні, звали Роузі. Коли Зеня, на той час успішна в Канаді піаністка, вперше побачила маленьку глибоко неповносправну Роузі, та сиділа на землі, жувала зірвану травинку, мугикала щось собі під ніс. Вона була абсолютно вільна у своїй поведінці і цілковито не зважала на присутність Зені поруч, хоч та зі всіх сил намагалася привернути її увагу. І Зеня захотіла повчитися від Роузі цієї свободи – бути собою, не зважати ні на думку оточення, ні на очікування, які інші мають щодо тебе. Просто бути собою. В цій свободі Зеня відкрила, що відчуває більше щастя у колі неповносправних друзів, аніж у великих концертних залах з сотнями слухачів. Ця свобода і привела її в Україну.

Владика Борис Гудзяк познайомився зі світом людей з особливими потребами завдяки глибокій дружбі зі священиком, богословом, викладачем Єльського, а пізніше Гарвардського університету отцем Генрі Ноуеном. Отець Генрі наприкінці 90-х років лишив науку, середовище геніальних колег та студентів, та останні 10 років свого життя прожив у спільноті людей з розумовою неповносправністю. Його найближчого друга звали Адам. Адам був цілковито залежним від інших, він не говорив, не ходив, не їв самостійно, але саме Адама отець Генрі назве своїм найбільшим духовним вчителем, який допоміг йому віднайти внутрішній мир.

Я розповіла вам ці історії, щоб проілюструвати – присутність людей з розумовою неповносправністю в УКУ не є лише справою милосердя, не є лише нашим служінням неповносправним особам. Ця історія є набагато глибшою. Це історія зустрічей, дружби і взаємного збагачення.

Особи з неповносправністю насправді потребують нашої допомоги, але у тривалому спілкуванні з ними ми відкриваємо в них не тільки особливі потреби, але й особливі дари. Минулого тижня у розмові Владика Борис ще раз наголосив мені: «В УКУ запросили людей з розумовою неповносправністю не тому, що вони «бідненькі» і потребують нашої допомоги. А тому, що ми такі «бідненькі» потребуємо вчителів у людських стосунках».

Люди з розумовою неповносправністю зворушують серця. Їх слабкість і беззахисність пробуджує в нас енергію ніжності і співчуття. Вони не творять бар’єрів у спілкуванні. Вони не вміють вдавати почуття, або грати ролі. Вони не горді. Роман Максимович, мій друг зі синдром Дауна, чи не при кожній зустрічі питає мене: «Чи я люблю його?». У звичному оточенні ми не часто чуємо такі безпосередні, прямі запитання. Але хіба це запитання не є насправді найважливішим у людських стосунках?

Для друзів не існує протоколів у спілкуванні, правил, норм. Я спостерігала, що для них насправді нічого не означають статусні речі. Друзі Емаусу, на відміну від мене, не хвилювалися, коли до нас з візитом приходив син Петра Порошенка, або Папський нунцій. Я хвилювалася. Вони просто бачили перед собою звичайну людину. В університетському середовищі з високими інтелектуальними амбіціями добре мати людей, які нагадують, що інтелект, академічні і професійні досягнення – це таки не найголовніше!

Мій друг Павло часто робить компліменти не тільки мені, а й багатьом-багатьом людям навколо. «Ти неперевершена. Ти така любляча нас всіх. Ти божественна. Ви такий чудовий мужчина». Павло ілюструє ще одні слова, які говорить Владика Борис. Ми потребуємо благословляти один одного, говорити один одному «благе слово». Наше духовне ДНК – це спілкування. Коли спілкування вдається – ми щасливі. Саме спілкуванням люди з неповносправністю найбільше обділені, саме його вони найбільше прагнуть. І в цій своїй спразі вони кличуть нас вийти зі свого комфортного світу, змилосердитися, зустрітися з ними, ризикнути, полюбити.

Я зовсім не прагну ідеалізувати друзів з особливими потребами. Їм теж властиві негативні емоції. У кожного з них є свій не завжди легкий характер. Але навіть у своїй злості, агресії, депресії, відчаї – вони є справжніми і щирими. І за цю правдивість я їх також надзвичайно ціную. Бо ми часто припудрюємо, замасковуємо, ховаємо свої почуття. У своєму болі вони вчать нас терпінню.

Мені цього терпіння бракує. Жити і товаришувати з людьми з розумовою неповносправністю, означає рухатися повільніше, говорити простішою мовою. Якщо вдається, то цей час сповільнення стає нагодою для тиші і глибоких роздумів.

Близька зустріч з людьми з особливими потребами стала для мене каталізатором, який змусив задуматися, які речі в моєму житті є важливими, а які другорядними. Ким я є? І що змушує мене почуватися щасливою?

Перше, за чим часто ми визначаємо наш успіх у житті є наша робота. Я – журналіст. Я лікар. Я вихователь. Я роблю щось важливе. Я допомагаю іншим. І це добре – бути професійним і відповідальним в роботі. Однак, робота – це не завжди успіх. І якщо ми асоціюємо себе лише з нашою роботою у моменти невдач ми схильні засмучуватися і навіть впадати в депресію. Завдяки друзям з особливими потребами я вчуся не оцінювати себе за тим, що я роблю. Бо Павло і сотні інших неповносправних людей не здатні на великі професійні досягнення, але від того вони не стають менш цінними.

Ми можемо також оцінювати нас за тим, що про нас думають і говорять інші. Якщо про нас говорять добре – ми чуємося вартісними. Якщо нас засуджують, або ображають – це глибоко ранить нас, робить нам боляче.

Оцінювати себе за тим, що ти маєш – це ще один шлях, зрозуміти те, ким ти є. Я маю вродливу, я маю силу, я маю багатство, я мав визнання. В такі моменти я знову пригадую неповносправних друзів з їх скаліченими тілами, з їх убогістю, з їх слабким здоров’ям. І усвідомлюю, що критерій «я є тим, що я маю» теж є помилковим.

Інколи Роман Максимович після питання «Чи люблю я його?» задає одне: «Чому я його люблю?». Інколи він сам допомагає мені з відповіддю. Каже: «Ти любиш мене, бо я сотворений».

Для мене тривалий час були незрозумілими слова Владики Бориса «про Богом дану гідність», які він говорить чи не в кожному інтерв’ю. Як малій дитині він пояснював мені, те, у що треба повірити, а не зрозуміти. Ми сотворені навіки. Бог творив нас навмисне. Зусиллям. З призадумою, так як віртуоз грає ноту, яка є досконалою. І так Господь творив кожну людину. Тому кожна людна свята. І неповносправна людина також.

Отець Генрі, духовний наставник Владики Бориса, саме у спільноті з розумово неповносправними людьми зрозумів, що його гідність це щось більше, аніж професорське звання, тисячі захоплених слухачів та десятки написаних книг. А відкрив це йому саме неповносправний Адам.

Часто в житті ми звикли думати шаблонами, стереотипами, ми закриті для нових перспектив. Зустріч з неповносправними друзями для мене розкрила нові горизонти, новий погляд на звичні речі. Вона зробила мене вільнішою, трохи більш справжньою.

Інколи я трактую неповносправність не як медичний, а як філософський термін. За філософію в Емаусі відповідає Павло. Він так і називає себе – українським філософом. Одного разу, я запитала в Павла, хто такі люди з неповносправністю? Павло сказав: «Це люди в яких болить душа, або серце». Ця відповідь зачепила мене, бо я сама в той день я була сумною. Я запитала, чи я є неповносправною? Він глибоко поглянув мені в очі і сказав: «Так, ти є неповносправною». Через декілька місяців він все ще пам’ятає ту нашу розмову. Приходить, кладе мені руку на голову і каже: «Ти ще така неповносправна». Себе, до речі, Павло неповносправним не вважає. В такі моменти я пригадую нашу першу зустріч. Той його такий сповнений ніжності жест і слова. І думаю, що у вираженні почуттів, Павло ще має мене дуже багато навчити.

Маргарита Тулуп

 «Якщо би його тільки всиновили. Але не буде цього. Працюю тут 20 років, і таких важких дітей раз на кілька років всиновлюють». Це – Арсеній. Раніше він жив на Донбасі, а зараз – у стаціонарі Харківського будинку дитини. У паліативному відділі. Поруч з ним один незрячий хлопчик, у іншого  немає частини мозку. Арсенію дуже хочеться до мами і тата.

Це  – Валентин. Він з Одеси. Валентин виховувався в інтернаті, викопував картоплю на подвір’ї і продавав її, збирав і здавав горіхи, щоби спробувати йогурт, шоколад і зібрати гроші на перший телефон. Здавалося все так і мало продовжуватися, але прийшов час починати доросле життя.

– Памятаєш як почалося доросле життя?

– Ми вийшли за ворота. Так… – він задумався, – ми вийшли за ворота. 60 гривень у кишені і кілька пар шкарпеток. Нам сказали «Следующая станция вольные хлеба».  За законом интернатівці мають стати в чергу на житло. Житлова черга справді існує, але майже ніхто не отримує квартири. Валентин  – один із тих, кому пощастило. Йому подарували квартиру на кордоні з Придністров’ям, але жити в ній було не можливо, бо вона потребувала капітального ремонту.

Ірина – медик першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, який працює на сході. Медики шпиталю беруть відрядження з місць своєї основної роботи, щоби допомогти цивільним і військовим в зоні АТО. Ірина з Добропілля. Коли вона задумала поїхати на передову, на роботі її ідею не підтримали. Тоді Ірина звільнилася і тепер живе в бліндажі з військовими. Вона не отримує зарплату, а вдома чекає син. Якщо вона повернеться додому, то військові залишаться без медика. Я запитала в неї:

– А якщо вам потрібно вирішити дрібні побутові питання, мобільний поповнити, наприклад, ви до кого звертаєтеся?

– До керівництва добровольчого мобільного шпиталю. Вони завжди допомагають, – відповіла вона мені.

– А до керівництва військових не пробували?

– Намагалася. На що мені відповіли: «Скажіть спасибі, що вас ще годують в підрозділі».

Це – Максим. Він втратив ногу на війні. А зараз допомагає військовим в організації «Серце воїна» – надає їм психологічну допомогу. «Проблем у військових, які повернулися до мирного життя немає. Це у суспільства проблеми. Воно поділене на тих, кому байдуже і тим, кому болить».

Це – Олеся. Вона мама Матвія. У Матвія комплексні порушення розвитку. Після того, як його не взяли в ні в одну зі шкіл, Олеся вирішила свторити її сама. І влаштувала літній табір для ще двадцяти важкохворих дітей. Декому з них було 10 років, і вони жодного дня не були в колективі. «Я знаю мам важкохворих дітей, які ніколи в Києві не виходили гратися на майданчик. Вони йдуть туди коли темно, або виїжджають за місто, щоб не почути нічого поганого про себе. Це не означає, що ми живемо в поганому суспільстві. Але примушує задуматися:  чи не залишилися ми радянськими всередині? Чи не виселили всіх інакших за паркан?».

Історії цих людей всі дуже різні. Однаково важливі і не прості, але всі вони про одне. Ці люди залишилися непоміченими. Вони є непоміченими своєю країною і кожним із нас окремо.

Одне із найважчих у моїй роботі – переконати людину, що її історія варта того, щоб бути розказаною. Вони говорять: «Чим я цікавий, чому ви хочете написати саме про мене?». Вони настільки звикли зі своєю непомітністю, що щоразу дивуються, коли я прошу їх розказати про своє буденне життя. А коли погоджуються, то застерігають: У мене все добре. Не треба писати, що я бідний-нещасний. У мене є дружина, дитина, і я щасливий. Таких, як я, тисячі…

Моя історія з темою паліативної допомоги (коли не можна вилікувати, але можна покращити життя) почалася рівно рік тому.  Я писала про Пашу Буханцова.

Паші було три, коли його разом з мамою Любою поклали в онковідділення Охматдиту з діагнозом «гострий лейкоз».  Пашу відправили в Італію на трансплатнацію. Після неї йому стало гірше, лікарі визнали своє безсилля, і батьки вирішили привезти його в Україну. У київському «Охматдиті» Паші мали залишити місце, але поки він летів, до лікарні привезли «терміновішу» дитину. Паша приїхав додому з дитячими формами знеболювального (яких в Україні зараз немає) і перев’язочним. Але все це не знадобилися: його не стало через 5 днів після повернення додому. «Мені до цього часу соромно перед дитиною за те, що останні дні життя він провів у реанімації один прив’язаний до ліжка»

Після цього були ще Діма і Саша. Багато важких історій. Багато спілкування з батьками.

Це – Діма. Йому сім. Він живе у Харківській області. Я була у нього в гостях, коли надворі було -25, а в його будинку немає гарячої води. Весь час він лежить у дерев’яному ліжку під іконами. Він ніколи не говорив, ніколи не бачив своєї маленької сестрички, ніколи не обіймав мами і тата, не тримав ложку, не грав у м’яча на вулиці, не ходив у звичайний туалет. Взимку кілька разів до Діми приїздила виїзна паліативна бригада, у якій були медик, психолог і соціальний педагог. Зараз не їздить ніхто. Ні соціальні працівники, ні волонтери.

Це – Саша. Все, що у неї є від держави – пенсію по інвалідності і стілець. У Саші є одна велика любов – дельфіни. Колись вони намалювали їй улюблений малюнок. Коли вона його бачить, то починає посміхатися і показувати на нього руками. Саша хоче поплавати з ним ще раз, але одне заняття коштує сто доларів, а для курсу реабілітації потрібно десять занять. Тому Саша плаває у сільській річці.

Потім були Катя, Толік і Люба. І їх батьки. І їх історії.

Тема смерті і вмирання у нас майже не звучить. До неї не звикли, вона лякає. Особливо, якщо мова йде про дітей. Але. Я хочу щоби всі почули і усвідомили :

Діти вмирають.

Це потрібно визнати. І про це потрібно говорити. Для чиновників кожна дитяча смерть – жахлива статистика. Якщо держава визнає, що діти вмирають, у нас є шанс на те, що з’являться дитячі форми знеболювального, хоспіси, які б виглядали врешті не як будинок смерті, а як будинок життя.

Щорічно паліативної допомоги в Україні потребують 17 тисяч дітей. Яких виписують помирати вдома.

Визнання цього може стати великим кроком до допомоги тисячам сімей. І допоможе поліпшити життя тих, кого не можна врятувати. Воно допоможе батькам не витрачати дорогоцінні хвилини в пошуках ліків і догляду за дитиною, а просто бути поруч той відміряний час, який у них є.

Часом, коли я приходжу до батьків і вони розповідають мені свої історії, я не знаю, що їм сказати. Скільки б ми не говорили про спілкування і служіння, я не знаю, що сказати мамі, яка втратила дитину, військовому, який повернувся без ноги…І тоді вони починають говорити замість мене. Вони говорять:

  • Я вколола йому морфін і він грався на майданчику, уявіть. Я найщасливіша людина в цілому світі, бо моя дитина не відчуває біль.

Так виглядає хоспіс  Helen & Douglas House в Оксфорді, він заснований у  1982 р.Це музична кімната. А це – «холодна кімната», в якій батьки можуть попрощатися з вже померлою дитиною.

Я вірю, що ситуація може змінитися саме завдяки суспільству. Коли рідні знайдуть в собі сили говорити, а інші – перестануть відвертатися (“це занадто не для мене” і “я сподіваюся, це ніколи не трапиться з нами”), а почнуть слухати.

Україна – це держава батьків. Батьків, які самі контрабандно завозять ліки, влаштовують дитсадки для своїх дітей. Україна – це країна, в якій діти помирають  одні в реанімаціях.

Це країна в Європі, де дехто досі думає, що онкологія передається повітряно-крапельним шляхом. Так говорили мешканці івано-франківського будинку, які протестували проти відкриття виїзного паліативного відділення.

Країна, в якій  про сміття згадують після того, як воно стає вбивчим.

Україна – країна, в якій той, хто зворів в п’ятницю повинен чекати на обстеження 2 дні.

Україна – це коли дитина помирає в лікарняній палаті, бо міністерство не встигло підписати гарантійний лист на лікування її за кордоном.

Україна – це країна, де люди вважають, що діти отримають психологічну травму від споглядання на хворих, а не на здорових.

Де відносно здорові люди все ще сперечаються, чи не розберуть нас на органи «чорні трансплантологи», поки для тисяч людей трансплантація – єдиний шанс на життя.

Це країна в якій людина не є цінністю.

Якщо ми не є цінністю для системи, чому ж ми не цінуємо один одного?

Чимало речей залежить не від держави. З дітьми, які мають інвалідність, можна гратися, військових з психологічною травмою можна залучати до роботи, з біженцями з інших країн можна жити поруч, у своїй ненависті до представників нацменшин – розібратися. І врешті: це самі власники бізнесу відповідають за встановлення пандуса. І потрібен він не лише тим, хто пересувається на візках, а й мамам з дітьми.

10 вересня сталася перша спроба поговорити про дитячу смерть. Фонд «Таблеточки» влаштував день пам’яті тих дітей, яких не вдалося врятувати. Це була одночасно найважча і найпрекрасніша подія, на якій я останнім часом була. Бо всі батьки говорили про абсолютну любов. Такої любові я не бачила ні в кого і ніде. І це не була історія про смерть.

Окрім того, що нам потрібно навчитися робити своє життя комфортним, нам слід навчитися спілкуватися.

Батьки мають знайти у собі сили, аби говорити про те, що вони пережили. Лікарі – говорити діагнози своїм пацієнтам. Тому, що ситуація з реанімаціями, на мою думку, історія не так про самі реанімації, як про те, що лікарі не вміють говорити з пацієнтами, не знають, як це робити, їх цьому не вчили, вони до цього не звикли. А деякі з них і самі не знають, як  ставитися до процесу вмирання. Лікарі мають навчитися говорити з пацієнтами чесно, і не сприймати їх поганий діагноз як власну поразку.

Ситуація з бунтом проти виїзного паліативного відділення в Івано-франківську набула таких масштабів тому, що спершу людям не пояснили, що так паліатив, чому це важливо, чому це не страшно і потрібно.

Журналісти мають навчитися взаємодіяти зі своїми героями, а не використовувати їх, не наносити їм повторну психологічну травму від пригадування певних епізодів життя. Це потребує значно більшого морального ресурсу. Але врешті, так має бути.

Людина з її проблемами (і повага до людини з її проблемами) має повернутися в журналістику. Наші новини про те, що хтось щось заявив. І в цьому немає проблеми людини.

Моя робота дала мені більше, ніж я могла про це мріяти. Я побачила справжніх людей. І я здивована тим, наскільки вони різні. І вони прекрасні саме в своїй різності.

Я точно знаю: щоби помітили тебе, потрібно спершу помітити іншого.

Щоби вирішити свою проблему, потрібно визнати проблему іншого.

І я переконана: немає іншого виходу, окрім як врешті помітити тих, хто поруч з нами.

 Ольга Перехрест

 

 Валентин Дігтяренко

 Марічка Паплаускайте

Минулого тижня на The Ukrainians вийшов останній текст із нашого спільного зі ШЖ циклу «Чесно кажучи». Це були десять розмов із  журналістами та експертами, які є для нас моральними орієнтирами. Говорили про цінності, місію та майбутнє журналістської професії.

Одним із наших співрозмовників був, звісно ж, владика Борис Ґудзяк. Розмірковуючи про етику і етос у журналістиці, він назвав три засадничі моральні принципи, якими мали б керуватися у своїй роботі журналісти:

  • освіченість: у сенсі широкого світогляду, відчуття та розуміння світу;
  • чесність і правдивість: журналіст не повинен маніпулювати фактами, а натомість має бути  правдомовним і зрівноважувати різні погляди;
  • життєдайність: журналістам бракує здатності ділитися добрими вістками.

«Так, критичні журналісти, – говорить владика Борис, – як хірурги, допомагають видаляти шкідливі речі в суспільстві. Але, крім цього, важливо вказувати на гідні наслідування вчинки, давати надію і показувати орієнтир, як виходити зі складних ситуацій. Якщо все змальовувати лише у критичний спосіб, то так можна прирікати людей до відчаю й безвиході».

Власне на цьому останньому пункті я би хотіла зупинитися. Позитивним історіям, дійсно і на жаль, знаходиться мало місця в українському інформпросторі.

Чому так відбувається?

Тут, звісно, можна дискутувати. Багато хто може сказати, що новини про убивства, чергові свавілля влади чи ще щось таке страшне просто краще читаються, а значить, – таким є запит читачів. Але мені здається, справа у іншому. Редакції і власне самі журналісти часто не мають чи-то бажання, чи-то ресурсів, чи часу робити позитивні історії якісними. Бо дійсно, легше виставити у стрічці новин фотографії замордованого до смерті «новими» поліцейськими чоловіка у трусах і мати величезну кількість переглядів, аніж шукати непересічну і дійсно цікаву позитивну історію (бо про таке зазвичай не повідомляють – треба шукати самим), а тоді постаратися і написати такий текст, який би надихнув інших.

Таку можливість дає нам репортаж. Цей жанр потребує ґрунтовної підготовки і зануреності у тему, змістовних і відвертий розмов із героями, а ще, звінсо, майстерності журналістького слова. Він фінансово-затратний, вимагає багато часу і натхнення, але натомість дає можливість свідчити.

(Зрозуміло, що репортаж – це не лише про «добро». Так само через репортаж можна і треба говорити про больові точки суспільства, але це окрема тема).

Якщо ж говорити про життєдайну журналістику, то ось вам приклад. Це Олександр Кононов – переселенець з Луганщини, який витримав три місяці знущань в полоні у терористів так званої «ЛНР» та втрату рідного дому і бізнесу. Колись давно він втратив на виробництві праву руку й ліву ногу, але не жаліється на долю: знайшов у собі сили перебратися у нове місце і будувати життя наново. Тепер він разом зі своїми козами (яких, до речі, не залишив на окупованій території, а вивіз із собою) і разом з ними живе в селі на Житомирщині, де робить сир на продаж.

Згадки про нього в ЗМІ були й раніше, але так: десь, шось, мимохідь. Двоє ж наших колег (Євген Руденко та Данило Павлов) не полінувалися поїхати до нього додому, пожити із ним кілька днів, подивитися на все його господарство вживу, поговорити з ним відверто про його життя, зробити професійні фотографії.

Й історія вибухнула.

Ми мали тисячі переглядів, сотні репостів, десятки передруків. Після нашої публікації про Олександра почали розповідати інші медіа: Радіо Свобода, Новое время, ТСН і ще багато-багато хто. Ми отримали кілька волонтерських пропозицій перекласти цей текст англійською, щоби його могли почитати за кордоном.

І хто тепер скаже, що життєствердні історії погано читаються?

Далі я би хотіла показати вам ще кілька прикладів позитивних історій, які не могли би бути розказані краще, аніж через репортаж.

Цього чоловіка звати Андрій Аненко. Йому 46 років. Він колишній ув’язнений. Хворий на лейкемію. Колишній безхатько ,який працює двірником у Києві. Здавалося б, де тут позитив. Але. Попри усе це, він – великий мрійник. Андрій був одним з героїв репортажу Олі Омельянчук про людську гідність випадкових перехожих: карлика, що грає у переході на акордеоні, бабцю, яка продає там же всякі дрібнички з дому, аби не бути тягарем своїм рідним і власне двірника Андрія. Я не знаю іншого журналістського жанру, завдяки якому ці люди могли би потрапити в медіа. Хіба десь 14секундним синхроном у якось тематичному сюжеті на телебаченні. Ми ж говорили із цими людьми довго і відверто – про те, що робить їх щасливими, і від того ці історії вийшли світлими і надихаючими, а не навпаки, як могло би здатися.

Це – Віра Іванівна, фахівець із соціальної роботи з Білої Церкви. На превеликий жаль, два роки тому її, і ще 12 тисяч її колег по всій Україні звільнили – влада вирішила зекономити гроші. Але історія не про це. А про те благо, яке ці люди робили для інших.

Саме формулювання їхньої посади – оце «фахівець із соціальної роботи» наганяє нудьгу та асоціації з бюрократичною паперовою роботою. Може тому, я майже не зустрічала публікацій про їхню роботу. Але ж насправді ці люди – представники може однієї з найгуманніших професій (принаймні ті, хто підходив до своєї роботи з відкритим серцем і запалом  очах): вони зустрічали удома тих, хто виходив з-за грат, і допомагали їм призвичаїтися до волі, відновити стосунки з рідними, опікували сиріт, які покидали стіни інтернатів – і не так, на папері, а реально ходили до них, ставали друзями, вирішували безліч їхніх проблем, підтримували одиноких мам, які не знали, як впоратися із відповідальністю, що раптом лягла на їхні плечі. І ще багато всякого доброго робили – словом, були дієвими ліками для усіх тих, на кого суспільство махнуло рукою.

Але дізнатися про це було не так просто. Як і більшість державних структур усі ці відділи соціальної роботи – досить закриті. Перша наша розмова виглядала так – зразкових соціальних працівників з усієї Білої Церкви зібрали у кабінеті їх начальниці і вони відповідали на запитання сухими чиновницькими фразами, побоюючись розголосити особисту інформацію тих, кому допомагають. Лише після тривалих особистих розмов, спільно проведених робочих буднів, знайомства з їхніми підопічними, мені вдалося зрозуміти, яким насправді є внесок цих жінок в оздоровлення українського суспільства. І саме репортаж з його сюжетністю, художністю і простором для описів, спогадів, діалогів допоміг засвідчити це перед читачами.

Ця історія моя улюблена. Бо особиста.

Це Славік. Він – один із мешканців спільноти для колишніх безхатченків «Оселя».  Коли я писала репортаж звідти, я напросилася побути у спільноті тиждень, попрацювати разом з ними. Це дуже здивувало і, думаю, підкупило тамтешніх мешканців. «Нічого собі, – казали мені тоді, – до нас зазвичай журналісти забігають на годинку-дві і просять: дайте нам швиденько якусь душещіпатєльную історію на камеру». Я ж була разом з ними (де помагала, а де заважала)) як-от в меблевій майстерні, сортувала і продавала одяг в магазині, роздавала їжу тим, хто досі лишається на вулиці, а головне – говорила й говорила з ними: про їхні геть не прості долі і про те, де вони знайшли в собі сили покінчити хто з пияцтвом, хто з бродяжництвом, і почати працювати та жити гідно. Мала потім десятки годин аудіозаписів, які розшифровувала може з тиждень. Але у тих розмовах – мені вдалося знайти справжню глибину цих людей.

А їхні приклади, можливо, дадуть поштовх до зміни власного життя комусь іще. Принаймні мені хочеться, на це сподіватися.

Я би могла навести ще кілька прикладів – але обмеження в часі не дозволяє. І насправді,  їх у моїй практиці поки не так уже й багато. Але я буду працювати на цим. І вас закликаю приєднуватися.

Давайте разом будемо плекати глибоку, правдиву та життєдайну журналістику.

 Андрій Приймаченко

 Тарас Малий

Розпочну з того, що подякую випускникам, які вже сьогодні  виступили. Для мене є насправді неймовірним те, наскільки ви різні і відчайдушні у тому, що робите. Більшість з того, про що ви сьогодні говорили, для мене є цікавим, але я впевнений, що цього б не зміг.

Є така робота – «спілкуватися». Коли ми тільки розпочинали навчання в УКУ, владика Борис Ґудзяк проводив вступну лекцію і запитував, чи вміємо ми спілкуватися: не тільки говорити, але й слухати, і не просто слухати, але й вміти почути свого співрозмовника. У випадку непорозумінь, які трапляються в житті будь-кого, мені чомусь завжди згадується це питання. Чи, слухаючи, я почув свого співрозмовника? А ще важливіше: чи хотів я його почути? Чи мав на меті перебити його власними думками? Бо у нашій роботі вміння спілкуватися є, можливо, чи не найважливішим.

Рік тому команда платформи “Тепле місто” запросили мене переїхати до Івано-Франківська, щоб створити там з нуля онлайн-радіо, зі студією у громадському ресторані “Urban Space 100”. Чимало з людей, які сьогодні тут присутні, люди, з якими я разом навчався, з якими тут познайомився, знають, що було далі: кампанія на Спільнокошті, запуск прямих ефірів. За нагоди хочу ще раз подякувати всім, хто тоді підтримував і проект, і мене особисто.

Мене складно назвати супер-комунікабельною людиною, а нові завдання потребували надзвичайно багато часу приділяти саме “спілкуванню”. Для того, щоб звикнути до таких змін, знадобилося чимало часу – майже рік, і чимало помилок. На щастя, люди які оточували мене, увесь цей час допомагали і скеровували.

Коли ми говоримо про спілкування на радіо, перше, що спадає на думку – це спілкування з гостями ефірів. Людьми різного фаху та досвіду. Спілкування з ними в ефірі без підготовки – все одно, що неминуча катастрофа! Запізнення на зустріч – щонайменше вияв неповаги. Байдуже, домовилися ви поснідати та обговорити майбутній ефір, чи це повинна була бути тільки зустріч-знайомство. Це одні з тих помилок, яких я припускався.

Працювати щодня у студії за склом – спочатку це серйозно виводить тебе із зони комфорту, як і запитання незнайомих людей про суть твоєї роботи. Люди, що намагаються сфотографувати радіостудію у комплекті з тобою, викликають щонайменше здивування.

У лютому ми почали працювати з гостями ресторану і щодня записувати короткі опитування на актуальні питання, що стосувалися уявлення місцевих жителів та гостей: яким має бути місто, яких змін вони очікують. Постійні гості ресторану чи деякі його працівники завжди раді були поспілкуватися. Люди рідко відмовлялися від розмови з кореспондентом, навіть якщо в цей час вони обідали з діловим партнером. Що, на мою думку, означає лояльність до нашого радіо.

Спілкування з командою. Насправді у мене цілих три команди. Звісно, це команда людей, які працюють над проектом Urban Space Radio. Цікаво, що ми розкидані між містами: частина команди працює у Львові, наші автори є у Києві і Кам’янці-Подільському, і частина команди – я та кореспонденти – безпосередньо в Івано-Франківську.

Я також є частиною команди Теплого Міста – це 20 людей, неймовірно різних. Це означає супер-підтримку з боку так званого бек-офісу:операційного керівника, фінансово-юридичного відділу, маркетингового відділу, відділу комунікації з партнерами. Кожен відділ підтримує у тих питаннях, які є мені невідомими, у знаннях, яких мені бракувало, коли прийшов працювати над проектом. Є фронт-офіс – це куратори напрямків: культури, урбаністики, спорту, велоруху. Саме ці люди знайомлять нас з гостями, героями ефірів, допомагають краще зрозуміти тематику, щоб провести ефір якісно. Також є управлінська команда ресторану Urban Space 100, в якому розташована наша радіостудія. Оскільки саме тут я проводжу увесь свій день, то з часом офіціанти, бармени, менеджери стають мало не членами твоєї сім’ї, середовищем людей, з якими ти спілкуєшся найбільше.

Спілкування зі слухачам. Надзвичайно важливе правило: слухач очікує, що ми обов’язково відповімо на його запит. Байдуже, чи це повідомлення у соціальних мережах, чи лист. Тому відповідає той, хто умовно “першим побачив”. Ми довіряємо одне одному у компетентності і вмінні тактовно відповісти слухачам на запити. Наприклад такі, які можна підписати під єдиним хештегом: “щось у вас музика вже не така, як раніше, яка мені подобалася більше”. Важливо відповісти, щоб зрозуміти, щоб ж змінилося. Бувало, я навіть бронювати столик, бо слухач написав повідомлення на сторінку радіо, а не ресторану. І це, насправді, досить приємно.

“Тепле місто” працює з соціально відповідальними бізнесами: місцевими та національними компаніями, щоб розвивати культуру соціальної відповідальності. Це – одне з головних завдань платформи. Насправді, мені ще стільки всього потрібно навчитися у роботі з партнерами, але один важливий урок (на основі власної помилки) я вже засвоїв. У спілкуванні з партнерами відповідати потрібно оперативно, а не тоді коли з’явиться на це час. У нашій роботі часу завжди бракуватиме, а комунікація з партнерами потребує реактивності.

Окрім бізнес-партенрів, ще є спілкування з організаціями та ініціативами, які дуже багато працюють над тим, щоб країна якісно змінювалася, зокрема в сферах освіти та культури: Ґараж Ґенґ, Про.Світ, CANactions School.

Спілкування з музикантами, людьми творчими. Цим можна було б усе пояснити, але це було б надто просто. Щотижня ми отримуємо безліч запитів на ротацію музики тієї чи іншої групи в ефірі. Частіше за все, це молоді андеграундні гурти. Тут також важлива правильна комунікація: треба пояснити, чому ми беремо цю музику в ротацію чи на даному етапі відмовляємося від неї.

Спілкування – можливість розповісти історію. “Веселу, сумну…” – ви знаєте продовження. Навіть якщо ви ще не чули цієї фрази від Ігора Олексійовича Балинського, то, сподіваюся, він ще обов’язково її скаже. Бо фах, який ми обрали для себе, це – вміння розповідати історії.

Усі ці канали комунікації, про які я розповів, є основою того, як ми працюємо і розповідаємо історії на Urban Space Radio. Про те, що вважаємо важливим: про міста і людей. Ми розповідаємо про міста і те, якими вони можуть бути – через практики і людей, які змінюють свої міста. Змінюють кожен по-своєму. Часто всупереч, а не завдяки обставинам.

Розповім коротко про тих героїв, які були впродовж минулого року на моїх ефірах. Наприклад, люди, які облаштовують у центрі міста дворики, перетворюючи їх у публічні простори – вони майструюють вуличні меблі і навчають цьому інших.

Хтось допомагає місцевим жителям змінити свій звичний спосіб життя, чи то його вагому частину. Тут прикладом є я: три місяці тому ми записали розмову з велоактивістами з Асоціації велосипедистів Києва. Вже три місяці я добираюся на роботу чи куди-завгодно велосипедом. Я не рахував, скільки грошей на місяць економить така поїздка на велосипеді, але точно знаю, що задоволення від неї для мене стало безцінним.

Історії про людей, які можуть навчити цінувати своє здоров’я, або принаймні звернути на нього увагу. Це бігуни, спортсмени-активісти, організатори Frankivsk half marathon. Випускниця четвертого набору Юлія Сосновська не дасть збрехати. Минулого року ми зустрілися з нею на Франківському Півмарафоні. Я, власне, біг командну естафету – своїх 3 кілометри. “Біг” – це голосно сказано. Йшов, біг, йшов, шпортався. На фініші Юля мене підтримала, але я відчував себе дуже ніяково. У червні цього року, після інтерв’ю з одим з українських Iron Man’ів, я почав бігати. Не плануючи нічого, просто бігати заради задоволення. За тиждень збираюся пробігти свій перший півмарафон. Сподіваюся, Юлю, ти також бігтимеш у компанії.

Ще одна практика: проактивні жителі міста власними зусиллями створюють архітектурну резиденцію, щоб облаштувати новий чи відновити одну з найцінніших будівель міста – стару друкарню, де свого часу працювали письменники Тарас Прохасько і Юрій Андрухович. Та впродовж останніх 10 років там влаштовували хіба ярмарки одягу з Білорусі.

Хтось влаштовує наймузичніший день в році, розвиваючи культуру вуличної музики та вуличної їжі. Молоді люди, які не сидять і розводять філософські розмови у кав’ярнях про те, чому у когось є, а у нас немає. Беруть і організовують, вчаться на помилках. У цьому році ми, як радіо, були частиною проекту Street Music Day. Це був один із тих днів, коли згадуєш, за що полюбив рідне місто, людей, які у ньому живуть, чому подобається працювати там.

Владика Борис запитував: чи вмієте ви не тільки слухати, але й чути своїх співрозмовників. Напевне, я ще далекий до абсолютного оволодіння цього вміння, але здається за цей рік я навчився краще чути людей.

Валік Дігтяренко гарно іронізує про кількість вмінь які потрібно мати, щоб працювати над документалістикою. Я можу хіба погодитися з ним. За всіма цими вміннями ще залишається спілкування, яке не можна відкидати у буденному житті. Воно необхідне, щоб бути добрим другом, братом, сином. Часто за роботою, ми просто не помічаємо, як рідко спілкуємося з друзями, особливо тими, яких здобули тут, в Школі журналістики УКУ.

P.S. Сьогодні я працюю в команді активних людей, які не звикли марнувати своє життя. Кожен з них обрав для себе переїзд і роботу до Івано-Франківська, кожен знає, що хоче змінити. Напевне, мені просто завжди щастить з командами. Це дуже круті люди, але команда нашого набору Школи журналістики УКУ також була фантастичною. Я дуже радий, що сьогодні знову можу бути тут разом з вами.

 Юрій Опока

Доброго дня, друзі! Мене звати Юрко, я випускник ШЖ і зараз навчаюся на докторантурі в Польщі, у Варшавському універі. Мене просили розповісти про взаємовідносини між Україною і Польщею, манеру спілкування, якість комунікації. Сформульована тема звучить так: українсько-польський діалог порозуміння: мікро- та макроконтексти.   

Виступ я  розділив на два блоки. Короткий – мікроконтексти порозуміння, хотів би проілюструвати власне співпрацею українця і поляка, викладача і студента, журналіста і фіксера. Минулого року ми з відомими польським журналістом та нашим викладачем Павелом Решкою відбули місячну експедицію Україною.

Варшава-Луцьк-Київ-Харків-Словянськ-Курахове-Піски (під Донецьком)–Одеса–Львів: це лише частина міст, котрі ми відвідали й де попрацювали. Під час цієї поїдки тема українсько-польської співпраці, її історичних та військових вимірів була наскрізною. Немає часу все переказувати, тож я вирішив проілюструвати.

Отже, ці фотографії зроблені Павелом. На них зображено монументи присвячені битвам під Жовтими Водами та під Берестечком. На третій світлині зображено хрест на місці польського села Острівки, котре у 1943 було знищене українцями.

Звідси можна зробити мінімум три висновки: 1) основним полем українсько-польського порозуміння чи то пак непорозуміння є історія; 2)ця історія складна, заплутана і кривава; 3) вона транскордонна і транснаціональна.

Проте сама наша подорож була свідченням, що про історію можна говорити чи навіть  подолати – у міжперсональних стосунках. Особливо, якщо можна обговорювати російську історію, що ми активно робили проводячи багато годин в автомобілі. Тут мушу додати, що Павел є добрим знавцем російської літератури, але я все ж знайшов невідомий йому вірш Йосифа Бродського присвячений незалежності України (Прощевайте хохлы).  Таким чином я методично підточував його віру в глибину творчості російських класиків, демонструючи висоту їхнього імперіалізму.

Добре. Тепер переходимо до макроконтектстів.

 Частково я описав цю тему у липневій статті на  «Захід.нет», що вийшла після ухвали Сейму про геноцид. У статті йдеться, що звичні рамки функціонування українсько-польських відносин змінилися не на користь України. Я зупинюся на польській позиції, оскільки українська ще тільки кристалізується. Це відбувається на наших очах, тому щось концептуалізувати важко й потребує окремого виступу. В Польщі, як і в інших західних демократіях, порядок денний великою мірою формують медіа, тому через медіа дебати можна синтезувати динаміку зміни і формування позиції.

Отже, ставлення до України  у поляків визначається через концепт «Східна політика Польщі».

Я виділю три основних концепти: філософію, стратегію і тактику «Східної політики» й українсько-польського порозуміння. Це, відповідно, буде перелік контекстів у яких Україна та Польща формували стосунки.

Дуже схематично Східна політика Польщі має два джерела або філософії.

  • Ягелонська політика; 2) Пястовська політика

Перша – передбачає активність Польщі на Сході й східний напрямок визначає пріоритетним для Варшави. Друга, відповідно, пріоритетним бачить західний напрямок. Ці підходи не є взаємовиключними, швидше навпаки – взаємодоповнюючими. З 1989 року основні зусилля поляків були звичайно спрямовані на західну інтеграцію. Але все ж Ягелонська філософія була дуже впливовою і Україна в цій візії займала центральне місце.

Практичним виразом Ягелонської філософії зовнішньої політики можна вважати рух, що називається «Прометеїзм».

 Це рух ініційований Юзефом Пілсудським і передбачає незалежність східних сусідів Польщі, а особливо України. Це національні інтереси Варшава.

Другий контекст – стратегія порозуміння й тут ми виходимо за межі вісі Варшава-Київ й переносимося до Франції, а саме в містечко Мезон-Лаффітт. Річ у тім, що після ІІ Світової Польща мала дуже активні осередки еміграції в Франції, Сполученому Королівстві та США. Так от у Франції одразу після війни група політичних емігрантів на чолі з відомим редактором Єжи Ґедройцем зорганізували випуск культового місячника «Культура», на сторінках якого друкувалися практично всі впливові люди пов’язані з Польщею.

Вітольд Ґомбровіч, Чеслав Мілош, Лєшек Колаковський, Збігнєв Бжезинський, Адам Міхінк і багато-багато інших. Часопис став культовим, як і його редактор. Ґедройць не заперечував, що він випускаючи журнал – займався політикою. Він дуже тісно співпрацював з українською еміграцією.  Разом з лондонським публіцистом Юліушем Мєрошевським вони розробили й десятиліттями пропагували доктрину УБЛ (Україна-Білорусь-Литва). Теза, що немає вільної Польщі без незалежної України належить їм. Часопис був настільки впливовий, що зумів цю думку посіяти серед всієї польської опозиції, котра в 70-80 тих роках була фактично єдиним табором. Згодом читачі та автори Культури приходять до влади в Польщі, засновують найвпливовіші газети, стають фактично новою польською елітою й «доктрина Ґедоройця» визначає їхнє ставлення до Сходу і до України.

Третій контекст  – тактика порозуміння. Він тісно зв’язаний зі стратегією, адже обертається навколо тих самих людей. Проте тут, на мою думку, варто виокремити одну, теж культову, особистість. Львів’янин Яцек Куронь був головним тактиком українсько-польського порозуміння.

Він та його однодумці займався тлумаченням української позиції в Польщі. Вболівав за цвинтар Орлят у Львові. Ламав стереотипи й штовхав це порозуміння з усіх сил.  Про Куроня не вдасться розказати в двох словах, тому закликаю вас перечитувати його твори. Оскільки він не просто «тактик» українсько-польського порозуміння, а й визначний практик лівої політичної думки.

Отже, коротко, що ми маємо.

Філософія порозуміння – Ягелонська візія та «прометеїзм» Пілсудського;

Стратегія порозуміння – «Культура» та «доктрина Ґедройця» ;

Тактика порозуміння –  діяльність Яцека Куроня;

Так все це виглядало 25 років. Тепер швидко розвертаємося на 180 градусів. Річ у тім, що увесь цей час, коли стратегія Ґедройця була гегемоном, у її тіні плекався альтернативний підхід до України. В міжвоєнній Польщі цим займалися опоненти Пілсудського – так звані «ендеки» (народні демократи – націоналісти).

Згодом це перейняла великою мірою Лондонська еміграція – котра упереджено ставилася до Ґедройця. Немає часу зупинятися на різних підходах і особистостях, тому я зосереджу увагу на кількох переломних моментах.

У 2000 році в дуже впливовому журналі «Tygodnik Powszechny» з’являється стаття «Похвала мінімалізму». Її автор відомий публіцист і політик Бартоломій Сенкевич.

 У статті він аналізує чи то піддає ревізії Східну політику Польщі й бачить її безперспективною. Україна в його твердженні – це скорумпована, совкова держава, яка не прагне в Європу та й не може туди попасти, принаймні в найближчі десятиліття. Тому «доктрина Ґедройця» – чистий романтизм. Максимум, що Польща може знайти на Сході – це добрі стосунки з Литвою. Все інше потрібно забути. Стаття викликала серйозний резонанс.

Іронія в тому, що Бартоломій Сенкевич прямий нащадок, здається правнук, нобелівського лауреата й одного з «батьків польської нації» Генріка Сенкевича, автора твору «Вогнем і Мечем». Саме в цьому творі вкорінено не дуже позитивне, м’яко кажучи, стереотипне бачення України. І от його правнук фактично абґрейтить стереотип – тільки вже не на історичному ґрунті, а на суто прагматичному.

Другий іронічний штрих – його стаття була написана відразу за місяць по смерті Ґедройця 2000 році. Навіть 40 днів не пройшло, а спадок Редактора вже піддали ревізії.

Та найбільша іронія, як на мене, стаття Сенкевича була настільки «зухвалою», що відповідати на неї довелося самому Чеславу Мілошу.

Так правнук нобелівського лауреата затіяв велику дискусію з іншим нобелівським лауреатом про Україну і її місце в політиці Польщі. Крім іронії, такі дебати показують найвищі інтелектуальні рівні на яких рефлексується тема українсько-польських стосунків.  Насправді, стаття Сенкевича не мала впливу на практичну політику. Згодом почалася Помаранчева революція, де Польща була дуже ангажована. Далі новий президент Лєх Качинський взяв на озброєння саме «доктрину Ґедройця» і особисто займався Сходом. Але великий ефект від публікації Сенкевича в іншому. Він перший, хто описав Україну в термінах прагматики і реалізму. Це був перший серйозний удар по умовній «сакральності» України.  З того часу десакралізація нашої держави відбувалася з перемінною швидкістю, але невпинно.

Інша важлива публікація  належить перу польського націоналіста, представника правої політичної думки Рафала Зємкевіча.

Він систематично пише антиукраїнські тексти, але цей був особливий, оскільки дуже вплинув на людей в адміністрації президента Польщі.

В 2009 році на сторінках відомої газети “Reczpospolita” з’являється текст під назвою «Ми все забули». Цей заголовок це алюзія на дуже відому п’єсу Станіслава Виспянського «Весілля». Зємкевіч звинувачує політиків і суспільство в тому, що заради ілюзорного примирення і «українофіла Гедройця» поляки свідомо забули десятки тисяч жертв Волинської бійні. Стаття набула неабиякого резонансу і з того часу тема Волині ставала що раз, то гучніша. А їй постійно товаришувала ревізія «доктрини Ґедройця» й думка, що польський інтерес й позиція не може бути жертвою жодного процесу порозуміння.  Кульмінацію ми побачили в липні, коли в Сенаті та Сеймі було обговорення геноциду на Волині. Про Ґедройця і Куроня згадували хіба в негативному тоні.

Отже, підсумовуючи ми бачимо конфлікт ідей та контекстів, котрі визначають характер нашого міждержавного діалогу.

«Прометеїзм» Пілсудського  VS націоналізм Дмовського

«Культура» та «доктрина Гедройця» VS “Realpolitik” Сенкевича

Діяльність Яцека Куроня VS діяльність  Зємкевіча.

Моя теза така: є серйозні підстави вважати, що 25 років романтичного «медового місяця» – тобто коли контексти зовнішньої політки вміщалися в першій колонці, добігає кінця. І є ризик, що тепер українсько-польське порозуміння і співпраця відбуватиметься в контекстах інших – другої колонки.  Окремо хочу звернути увагу на людей про котрих ми говоримо – більшість з них, за винятком Пілсудського і Дмовського, були активними публіцистами. Позиції в українсько-польському діалозі порозуміння формувалися на сторінках медій – що значить, що кожен з нас, журналістів, публіцистів – може долучитися до поліфонічного міждержавного діалогу. Чим більше адекватів – тим більше конструктиву, тому я запрошую до дискусії.

Я почав виступ з карти України та Польщі. А завершити хочу іншою картою. На закінчення пропоную подивитися на мапу Варшави. Престижний район Жолібож. Недалеко живе політичний лідер Польщі Ярослав Качинський і відомий редактор Павел Решка.   І тут, в цій мапі, як мені здається, криється інша глибока іронія. Річ у тім, що «сквер Волині» де збудовані декілька монументів пам’яті військовим і жертвам Волинської трагедії буквально межує з площею Яцека Куроня. Їх з’єднує  єдина вулиця Ґданська. Часом здається, що увесь процес українсько-польського примирення – це рух по одній вулиці Ґданській від Скверу Волині до Площі Куроня.  І все, що ми можемо зробити – це старатися якомога довше затриматися на кінцевій зупинці, що нам близька.

Дякую!

 Ольга Клінова

Я боюся спілкуватися.

На жаль, я не Мартін Лютер Кінг і, на щастя, не Наталія Королевська, але у мене теж є мрія. Я мрію одного дня усвідомити, що спілкуватися нарешті не боюся.

Страх висоти іноді лікують у доволі екстремальний спосіб: людину із фобією змушують піднятися на дах найвищого будинку і подивитися донизу. А мою маму, наприклад, навчили плавати, викинувши її з човна посеред річки. Якщо керуватися цією логікою, то страх спілкування можна лікувати безперервною комунікацією. З часом я навчилася вільно говорити на публіку, утім йдеться про інше: мені як і раніше лячно заговорити із незнайомою людиною особисто.  

Помічаю, що мене звикли вважати доволі комунікабельною людиною, утім це не так. Для мене спілкування це не кайф, а найвиснажливіша у світі праця. І я почуваюся комунікаційною мученицею.

Першопрохідцям знадобилося кілька століть на відкриття нових земель і пошуки морських маршрутів, аби змінити світ. Випускникам Школи журналістики, аби почати змінювати світ, достатньо двох років. Просто першопрохідці не вчилися в УКУ.

Для мене навчання на Магістерській програмі з журналістики стало своєрідною подорожжю від себе тодішньої до тієї, якою я знаю і відчуваю себе тепер. Це особиста епоха Великих Відкриттів. Географічних зокрема. І Комунікаційних загалом.  

УКУ, окрім іншого, дає дві дуже важливі речі: вміння комунікувати і знайомства, які кожного з нас змінюють. Школа журналістики стала моїм особистим провайдером змін і уможливила мої подорожі. І я маю на увазі не стільки поїздки на стажування, скільки переосмислення способу життя і сприйняття світу. Подорожі не про кілометри, а про людські історії. Аби подорожувати, необов’язково покидати меж країни чи міста. Достатньо як подорож сприймати похід в магазин чи дорогу на роботу у громадському транспорті. Без спілкування тут ніяк. Це дуже втомлює. І єдине, що тут рятує, це розуміння, що говорити і слухати потрібно щиро.      

У поїздках я майже не фотографую і не купую магнітів. Мої подорожі залишаються спогадами про людей, яких я зустрічаю. Спогадами, які вчать помалу пізнавати природу людських історій.

Хорхе Борхес казав, що історій всього чотири. Перша про місто, яке обороняється. Таким для мене став Рим. Я щоденно штурмувала його власним запитом на подив. Місто мені не відмовляло, але тримало на відстані. На відстані, як відомо, любиться сильніше.

Подорож до Риму несподівано відкрила мені багато нових речей про себе саму. Зокрема, про те, якою розкішшю є спілкування, що долає стереотипи для мене таким стало двотижневе спілкування з монахинями.  Складалося враження, наче мені два рочки, і тільки зараз я вчуся говорити.  Найцінніше, що з нами робить спілкування у подорожах це лікування неусвідомлених упереджень. А ще комунікація позбавляє страхів. Світ тісніший, ніж ми думаємо. Це село з лише однією вулицею, де усі знаються між собою. А я, здається, у ньому взагалі працюю поштаркою.
Друга історія за Борхесом історія про повернення. Подорожі зміцнюють у кожному з нас потребу повертатися. Кожен з нас, випускників Школи, переживає вік можливостей. Кожна з можливостей також має свій вік і важливо не знехтувати. Так я потрапила на стажування до Чикаго. Так на початку 90-х до Чикаго емігрували мої львівські американці. Багато хто з них десятиліттями, вибудовуючи життя за океаном, залишався в американському суспільстві (і в середовищі старшої діаспори зокрема) скитальцем, наче Улісс. Кожен з них добре знає, що таке потреба повертатися. В Америці вони чекають дороги в Україну. Тут вони постійно тримають у голові дату і час зворотнього квитка в Штати.

З дядьком Юрком ми познайомилися у грудні 2015-го. Він прожив в Чикаго понад 20 років, але у розмові збуджено, зі спогадів, описував, як з центру Львова проїхати на Сихів. Він роками працював в Америці водієм, поки не заснував невеличку, але власну компанію. Мої львівські американці виглядали успішними і впевненими. Їм добре ведеться за океаном, але вони не заперечують власної потреби повертатися. Дядько Юрко повертався на Різдво до мами в Ходорів. Його серце зупинилося, щойно сіли за святковий стіл.

З дядьком Юрком наступного дня прощалися ті, хто роками його не бачив. Він помер вдома. Після кремації урну забрали в Америку. Аби поховати дядька Юрка вдома. У ньому вирувало життя. Він був успішним українцем і середнім американцем. Дядько Юрко встиг пояснити мені дуже багато про потребу повертатися.  

Ще одна людина, яка постійно повертається до України, в якій по суті ніколи не жила, пан Роман Заєць. Українець, чиї батьки емігрували до США, у своєму поважному сивочолому віці незвично часто, як для нас, усміхається. Він допомагає в Україні хворим і самотнім, дітям і дорослим з інвалідністю. Пан Роман відправляє гроші людям, яких не знає особисто. І це його спосіб переживати потребу повертатися.

Третя історія за Борхесом про пошук. Ми щодня перебуваємо у пошуку хоча би тому, що ми покоління Google і діти соцмереж. Я спитала у своїх друзів у фейсбуці про те, які асоціації у них викликає слово “Спілкування”. Було чимало теплих варіантів: “Спілкуватись Піклуватись”, “Взаєморозуміння”, “Причина, чому я вступила на журналістику”. Хтось написав “Кава”, “Приємна музика”. Комусь спілкування жартома чи всерйоз асоціюється з “Алкоголем”. Один хлопець згадав про кліп Океану Ельзи “Віддай мені” із дівчинкою, яка відтворює слова пісні жестовою мовою. Були варіанти “Спілка”, “Контакт”, “Розуміння не теми розмови, а того, для чого потрібна розмова”. Особливо я запам’ятала варіант “Знаходити порозуміння”. Очевидно, його лишив випускник Школи журналістики :) І це те визначення спілкування, якого я прагну і потребую. Утім невтішно впізнавала себе в інших: “Емоційне навантаження”, “Силування”, “Хочеться втекти”, “Втома”. Є різниця між спілкуванням і “спілкуванням”. Соцмережі це не завжди історія про комунікацію.

Четверта за Борхесом історія про самогубство Бога. Для мене її втіленням стали мої однокурсники-атеїсти. Бог всередині них чи не найжертовніший Бог.

З Борхесом можна погоджуватись, а можна сперечатися. Утім є ще дві авторитетні думки про природу людських історій, у яких мені сумніватися не доводиться. Випускниця Школи журналістики УКУ Оля Перехрест вважає, що всі історії про любов. А випускниця нашої Школи Галя Герасим каже: всі історії про секс і смерть. І я їм обом беззаперечно вірю. Ну бо де зараз Борхес? А Перехрест і Герасим ми щасливі знати особисто.

Однак я помічаю ще один тип історій. Це історії ні про що. Злочин для журналістів і журналістики. Отрута у текстах і прямих ефірах. Фікція розуміння та ілюзія спілкування. Ми ніколи не знаємо наперед результату тієї чи іншої розмови. Утім саме ми обираємо, які історії транслювати. Тому мусимо мати сильний фільтр. Головною передумовою спілкування має бути щирість.

Для свободи подорожей і вільної комунікації треба вчити мови. А ще бути впевненим і відважним у спілкуванні. Мені подобається той спосіб, який обрала Олександра Чернова. Після завершення навчання у Школі журналістики вона переїхала до Києва і продовжує говорити українською до усіх, хто до неї звертається російською. Попри те, що сама колись прийшла в УКУ з російськомовного середовища. Для мене це приклад впевненості і відваги.

Ще одним прикладом впевненості і відваги у спілкуванні для мене є Надія Калачова. І коли керівник Школи журналістики УКУ Ігор Балинський запитує у неї, як їй промови інших випускників, вона не може відповісти, бо саме у цей час спілкувалася в їдальні із богословами. І це історія про Надію. Я спочатку подумала, що такою її зробило спілкування. А потім зрозуміла, що навпаки це її людська природа диктує Надійчин особистий спосіб комунікації.

Свободу комунікації забезпечує знання іноземних мов. Я відчула, що по-справжньому вільно спілкуватися будь-якою іншою мовою буду лише тоді, коли зможу нею жартувати. Почуття гумору, власне, дає усвідомлення отієї свободи. Важливо лишень не плутати сарказм з цинізмом.

Ще два роки тому свободою я вважала самотність. Чи то б пак власну самотність розцінювала як свободу. А вже наступного літа я опинилася в Римі, де один мій друг сказав: “Свобода це не робити все, що заманеться, а усвідомлювати власні межі”. І тоді я зрозуміла, що особисті межі безмежжя не заперечують.

Чітке усвідомлення меж мають відповідальні і вдячні. Пам’ятаєте як у Жадана в книжці “Ворошиловград”? Якщо у тебе є вдячність і відповідальність, то є шанс померти не останньою скотиною.  Відповідальності і вдячності нас вчить те, що починається на ЛЮ. Студентка ШЖ УКУ Альона Вишницька каже, що на ЛЮ починається найдивніше у цьому світі: Люди і Любов. Два цих ЛЮ поєднуються через спілкування. Отой один мій друг з Риму, каже, що люди, яких ми пізнаємо у спілкуванні це частини пазлу. У нього я вчуся любові у спілкуванні з людьми. Цей мій друг сам по собі є втіленням великої любові. Бо “Лаветт” означає “Love”.

Шон-Патрік Лаветт і є тією людиною, яка пояснила мені свободу як усвідомлення власних меж. Я хочу попросити його пояснити, що він мав на увазі :)  

ФОТОАЛЬБОМ ІЗ ПЕРШОГО ДНЯ П’ЯТИРІЧЧЯ

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone