Шон-Патрік Лаветт. Що ми хочемо чути. Що нам потрібно знати

Оновлено: 26.09.2016

Керівник англомовної служби Радіо Ватикан Шон-Патрік Лаветт виступив із промовою на інавгурації навчального року Школи журналістики Українського католицького університету.

20 червня я отримав повідомлення з пропозицією прочитати урочисту промову на святкуванні п’ятої річниці Школи журналістики УКУ. Мені знадобився цілий місяць, щоб придумати тему і відповісти. За цей місяць у світі відбулося дуже багато речей, які збентежили мене.

30 червня одна знана азійська держава обрала нового президента, який запевнив, що «журналіста можуть убити, особливо якщо він недружній». Згідно з Міжнародною федерацією журналістів, ця країна є другою найнебезпечнішою для журналістів у світі. Я був там, на Філіппінах, в місті Давао, тиждень тому. Поруч із університетом, де я читав лекції, вибухнула бомба.

1 липня стало очевидним, хто є кандидатом від Республіканської партії на президентських виборах в іще одній країні. Його думка про журналістів дослівно є такою: «Я б ніколи їх не вбив. Та я їх справді ненавиджу». До того ж, він пообіцяв, що, якщо стане президентом, то подбає про жорсткіші закони, щоб люди могли засудити журналістів за «навмисне негативні та шокуючі історії» та «заробити на цьому купу грошей».

Щоб ви знали, я не використовую імен не просто так. За стародавньою ірландською традицією ми можемо називати гріх, але не грішника.

24 червня відбулася неймовірна подія, яка мала назву Брексіт. Хтось узагалі може мені пояснити, що сталося? І знову ж, засудили журналістів, які начебто розкривали тему референдуму занадто простацько.

Я живу в Італії. В нас була така традиція: якщо вісник приходив до монарха з поганими новинами, в 9 з 10 випадків йому прямо там відрубували голову. Це не змінювало правди. Але монарх почувався трохи краще. Сьогодні в журналістиці так само дуже часто замилюють правду так, щоб ми почували себе трохи краще. Тому я задумався – що такого я можу сказати, щоб вам стало приємніше від того, що ви журналісти? Тож я повівся як журналіст – подзвонив своїм друзям-випускникам Школи журналістики УКУ і спитав про це в них. Вони попросили мене не читати вам лекції, не повчати, не розказувати  те, що ви самі можете дізнатися. Вони попросили мене розказати про себе. Отже, ось він я.

В мене є двоє синів, один із яких журналіст. Я пропрацював у Ватикані 40 років, за п’яти пап. Минулого місяця мені виповнилося 60 років. У цьому віці вже починаєш задумуватися: чого я встиг навчитися, що я знаю, чого я можу навчити вас? Все, що я знаю, я вивчив не в університеті. Я просто робив усе так, як умію. Я є тим, ким я є.

Я народився в місті Кейптауні. Якщо уявити, що ваше тіло – світ, Кейптаун – це великий палець на нозі. В Південній Африці я навчився того, що не існує білого або чорного. Я виріс у сім’ї ірландців, де мене вчили, що треба відділяти добро від зла. Але за своє життя я зрозумів, що ми всі святі і ми всі грішники, але хто я такий, щоб судити?

Для мене найголовніше бути корисним. Для цього ви маєте гуртувати людей, створювати громади, налагоджувати зв’язки та розуміння між ними. Чи можна обрати для цього ліпшу професію, ніж журналіст? Цей світ усе більше і більше будується на розподілі та непорозумінні. Будьте корисними. Використовуйте свої навички та неймовірний талант, щоб об’єднувати.

На Землі так багато людей, про яких забули, так багато людей, яких зробили невидимими. Так багато тих, кого відштовхнули за межі суспільства: бідні, біженці, старі, люди з обмеженими можливостями. Підіймайте людей. Даруйте їм честь, якої в них ніколи не було. Тільки віра в щось більше і важливіше дозволяє це зробити.

Торік я був в Уганді. Це країна в Центрально-Східній Африці. Я працював в її північно-західному куточку, недалеко від кордонів із Суданом і Конго. Я допомагав місцевим створити громадське радіо. Громадське радіо в Африці абсолютно відповідає своїй назві. Ви виходите в село з генератором та мікрофоном та спілкуєтеся з людьми. Всі мешканці збігаються – це подія. І ви ставите їм запитання, а вони відповідають. Громадське радіо там стає силою, яка дарує людям віру та гідність.

Я вирішив відвідати табір біженців, яких є дуже багато в північній Уганді. Жителі Судану та Конго тікають сюди від воєн, що відбуваються в їхніх країнах. Цей регіон є таким складним, що в місцевій мові навіть немає відповідника слову «надія». Тож перше, що ти помічаєш у таборі – немає чоловіків доросліших за 16 років. Чому? Бо всі вони або воюють, або вже мертві. В таборі зовсім нема старих і немічних. Бо вони не були достатньо спритні, щоб швидко бігти. Жінки роблять усе – від готування до риття траншей. Немає дітей, які були дуже важкими, щоб нести їх на руках, або не змогли бігти самостійно, коли бойовики стріляли чи палили села.

Під одним деревом збираються підлітки 12-13 років. Я обожнюю дітей. Тож я підійшов до них і з допомогою перекладача спробував познайомитися. Коли вони спитали мене, звідки я приїхав, я навіть не сподівався, що вони знають, де знаходиться Рим.

– Я з Рима.

– Це ж там живе папа!

– Ви знаєте, що папа живе в Римі?

– Звичайно ми знаємо! Ми кожного дня слухаємо його голос по радіо!

Я хочу, щоб ви зрозуміли: це табір біженців, там абсолютно нічого немає! Тож я попросив їх показати мені це радіо. Вони привели мене до маленької хатини, посеред якої стояла чорна коробка. Це було заводне радіо – одне з тих, які ООН роздавала в селах купу років тому. Його можна завести ручкою, і воно працюватиме кілька годин без струму або підзарядки. До цього радіо прив’язаний шнурок, який губиться високо в деревах і слугує антеною. І в цей момент я розумію, що вони слухають мої програми, які я випускаю у Ватикані, в Римі. Програми, які ретранслюють громадські радіостанціїї.

Ці діти попросили мене передати папі повідомлення. Вони спитали: «Можеш передати йому, щоб він продовжував говорити про нас? Тому що кожного разу, коли він говорить про нас, ми почуваємося менш невидимими».

Якщо ви слухатимете уважно, ви можете помітити, що папа Франциск часто говорить про біженців. У ці моменти я сподіваюся, що мої друзі з табору для біженців в Уганді слухають. І почуваються видимими.

Тож будьте корисними журналістами – давайте надію тим, хто її втратив, даруйте голос тим, кого не чують, і робіть невидиме видимим.

Записала Катя Мячіна

Фото Богдана Ємця

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone