Борис Херсонський :: Лекція Свободи

Оновлено: 04.06.2017

IMG_7225

 25 травня  під час V Львівського медіафоруму, що проходить на стадіоні «Арена Львів», вручили щорічну Премію Кривенка. Чотирнадцятим лауреатом став творець образу Майкла Щура Роман Вінтонів. Цьогорічну Лекцію Свободи під час урочистостей із нагоди вручення премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» прочитав поет Борис Херсонський.

Втікай, розваго юних днів,

Цітери зніжена царице!

Де ти, де ти, грозо царів,

Свободи горда вістівнице?

Прийди, зірви з чола вінок,

Розбий солодкозвучну ліру…

Співать про волю прагну щиро,

На тронах вразити порок.

Майже двісті років тому вісімнадцятирічний Олександр Пушкін написав оду, в якій прославив Свободу, треба сказати – обмежену законом. За цей заклик він заплатив висланням до Одеси. Тож саме заклику до Свободи моє місто завдячує перебуванню Пушкіна, яке дало енергію одеському літературному нарцисизму.

Історія склалася так, що в одеському менталітеті Свобода мала економічний присмак. Вільна економічна зона надовго стала (й зараз є) архетипним образом раю для типового громадянина мого міста. Займатися комерцією і не боятися погромів – що ще? І справді, економічна незалежність може сприйматися як база для духовної свободи, насамперед у марксистської свідомості, яка пустила в нас глибоке коріння. Та до чого тут Маркс? Ще Цицерон писав, що людина, яка живе на заробітну платню, не може називати себе вільною. Мені цікаво, що Цицерон сказав би про життя на заробітну платню, на яку не можна жити…

Мені шістдесят сім років. Це означає, що свою молодість я прожив у СРСР – державі, де свобода була «усвідомленою необхідністю», тобто всякі її прояви були обмежені, а деякі – заборонені. Але мені пощастило жити серед людей, які зберегли прагнення до свободи навіть під тягарем тоталітаризму, які були духовно вільними. Деякі з них поплатилися за це прагнення ув’язненням – хто у таборі, хто у психіатричній лікарні, хто забороною на професію. Я був рядовим дисидентського руху, розповсюджував самвидав. Іноді мені здавалося, що найкращі паростки свободи проростають крізь тверде каміння неправої влади.

Завдяки цим обставинам я почав викладати психологію й друкувати свої вірші та прозу лише у дев’яностих. А першу значну книжку випустив, коли мені було п’ятдесят шість.

«Я навчу тебе свободу любити!» – ця міліцейська погроза має деякий сенс. Лише той, хто пройшов через обмеження чи позбавлення свободи, розуміє її неперевершену цінність – і може любити свободу всім серцем, розумом й силою.

І якщо я й маю право сьогодні звернутися до вас, то тільки як людина, яка мала такий сумний досвід, для якої свобода, що прийшла до нашої генерації так пізно, – дорогоцінний дар.

Хочу згадати один епізод із сімдесятих років минулого століття. Я вже був віруючим християнином, але в Одесі, зі зрозумілих причин, у церкві з’являвся рідко. Зате в Санкт-Петербурзі (тоді – Ленінграді) недільні служби відвідував регулярно. У Пітері я захищав дисертацію і щороку викладав. Була Неділя про блудного [сина]. Служив дуже літній архієрей, вікарій єпархії Мелітон. І він сказав проповідь про блудного сина. Ні, він не перетворив євангельську притчу на варіант відомої казки про колобка зі щасливим кінцем. Він не говорив про милосердя Отця, для якого неслухняний син – який був мертвий і ось живий, який пропав, але знайшовся – дорожчий слухняного. Він заговорив про свободу. Сімдесяті роки! Про свободу! Він сказав – Отець у той час мав необмежену владу. За давньоєврейським законом, він навіть мав право вбити свого сина, якщо той був «буйний і неслухняний». Тим більше Отець міг не відпустити сина. Чому ж Отець не втримав його, не застосував свою владу? Тому що він не хотів обмежувати свободу сина. Бо Отець знав: свобода – дорогоцінний дар, який робить людину людиною. Тому ми так страждаємо, коли нас позбавляють свободи, і гаряче молимося, щоби Бог допоміг нам знову її знайти. Навіть якщо це свобода робити помилки.

Мого вчителя української літератури у восьмому класі звали по-ленінськи: Володимир Ілліч. Це був високий сивочолий чоловік, волосся він зачісував назад. Завжди приходив у вишиванці. Якось я читав на уроці напам’ять вірш Павла Тичини «Пісня трактористки». На жаль, я не міг втриматися від сміху на рядках: «Ой, артіль, моя трояндо, маркізет мадаполам, вишивала я узори з тривогою пополам». А тут ще «тільки десь там загуркоче»… Володимир Ілліч поставив мені трійку. Я протестував – адже вивчив вірш напам’ять! Вчитель пояснив, що я прочитав вірші, знущаючись над ними. Я погодився і сказав, що вірші жахливі, а Тичина – поганий поет. На перерві Володимир Ілліч сказав мені (учневі восьмого класу! у 1965 році!): «Тичина був хороший поет. Але його скалічили більшовики. Спочатку йому було боляче. А потім сподобалося…»

DSC_0874

На наступний урок він приніс мені ранню збірку Тичини «Сонячні кларнети», загорнуту в тонкий цигарковий папір. «Повернеш на наступному уроці», – сказав він. Я був вражений сміливістю Володимира Ілліча, а потім – віршами Павла Тичини. Зараз назвав би урок, викладений мені учителем, уроком Свободи. Багато років потому я переклав на російську ранній цикл віршів Тичини «Панахидні співи».

Свобода, як і біда, не приходить сама. Зазвичай – удвох із відповідальністю. Іноді – з кримінальною. Свобода також несе в собі екзистенціальну тривогу, про яку писав Пауль Тілліх – тривога перед долею й смертю, тривога перед порожнечею та нісенітністю, тривога провини й засудження. Це потребує мужності. Мужності бути. Мужності взяти на себе відповідальність. Мужності бути вільною людиною. Для деяких людей це нестерпно. Вони сприймають дар Свободи як щось, що заважає їм жити. Втеча від свободи – це важкий досвід двадцятого століття: СРСР, Німеччина… Це досвід двадцять першого століття. Ми власними очами бачимо, як Росія після двадцяти років відносної свободи схилила голову перед тираном й перетворилась на країну-агресора, якої жахається світ.

Свого часу Еріх Фромм описав три механізми такої втечі – автоматичний конформізм, садомазохізм й авторитарна особистість. Сімдесят років панування більшовизму дали змогу виховати в поколіннях ці ганебні риси, цю готовність повернутися під ярмо диктатури. Нічого гріха таїти – такі люди й тепер серед нас, а право повернутися у авторитарне суспільство – це природне право людей, це їх свобода. Але ж вони прагнуть повернути у рабство нас усіх. Не дамо!

Узалежнення – ворог свободи. Мені здається, що найгірший вид узалежнення – від влади, від підкорення чи від прагнення досягти влади. Найгірше – не героїн, а узалежнення від героїчної моделі побудови суспільства.

Герой – людина вільна й мужня. У кризові часи, у часи випробувань і горя славетна постать героя необхідна суспільству. Але горе тому народу, для якого постать героя стає милицею, на котру спирається кульгавий. Бо героїчна поведінка – не краща для мирного життя, для розвитку науки й мистецтва. Справа героя – подолати чи загинути.

Є два архетипи героя – герой, що страждає, та герой, який перемагає. Тільки смерть завершає героїчний епос. Ні, ще весілля, бо шлюб для героя – теж смерть. Надпис «кінець» з’являється на темному екрані. Глядачі розходяться по домах. Приклад Надії Савченко – надії, яка не збулася – дуже красномовний.

Не раз натрапляв на обговорення того, що таке українська ідея. У тому сенсі, що в цивілізованих країнах національної ідеї немає, а живуть вони добре. І крайньої невизначеності самої української ідеї.

Це дуже популярна точка зору, зокрема в Одесі, де є ідея, як би сказати, одеська, і вона саме в тому, щоби жити добре, ідеями не морочитися, говорити по-російськи з перебільшеним одеським акцентом і поважати криміналітет.

Спробую сказати, що думає український переважно російськомовний поет єврейського походження про українську національну ідею. Із застереженням – я ідентифікую себе з Україною, є свідомим громадянином своєї країни.

Мені українська ідея здається цілком екзистенціальною: вона полягає в тому, щоби світова спільнота визнала саме існування нашої країни, її межі, щоби ніхто не посмів відкрито говорити, що немає такої країни – а є територія, що немає такої мови – а є жаргон, діалект, що немає такої культури – а якщо і є, то це недокультура недолюдей.

Українська ідея включає в себе пасіонарність – українці готові гинути за своє право існувати. Тому що інакше вони знову стануть молодшими братцями, фольклорними персонажами, кумедними, іноді злісними… Ну, зрозуміло.

Українська ідея – зажити своїм домом, не піддаючись нескінченним розділам-переділам, неприпустимому тиску сильних сусідів.

Українська ідея – відновлення історичної справедливості та біографії країни: так, скажімо, людина, яка втратила документи, прагне їх відновити, а людина, що втратила пам’ять, намагається пригадати. Так, при такому ставленні один міф може змінити інший. Але героїчний міф все ж таки кращий ганебного – так дітям легше рости і дорослим легше працювати для блага країни.

Власне, національних ідей в Україні як мінімум дві: національно-громадянська і національно-етнічна. У багатонаціональній й мультикультурній державі, якою є ми, друга ідея виглядає архаїчною і небезпечною. І в той же час її присутність у житті країни неминуча і зростання її значення також неминуче, питання лише – до якої межі? Федеральна держава може бути єдиною політично. Унітарна держава може бути розколота зсередини – у нас саме цей випадок. Єдність і гомогенність – це різні речі. На жаль, це не всі розуміють. Ми виросли в суспільстві недосяжних цілей. І недосяжність наших устремлінь – на жаль, саме те, що забезпечує єдність нашої ментальності.

На одній із листівок УПА – три картинки. Перша – український селянин, у якого немає ані хліба, ні свині, а на стіні висить портрет Сталіна. На іншій картинці – портрет Гітлера. А от на третій – ситий селянин, у якого все є: і хліб, і сало, і хрін до сала, а на стіні – його власний портрет, та ще й під рушником, як ікона. Це просте і, не побоїмося цього слова, продуктове й егоїстичне щастя – теж частина української ідеї, ідеї самостійництва і – ізоляціонізму. У роки, коли поширювалася листівка, ця ідея була правильною – між Сталіним і Гітлером прагнення до ізоляції було природним. Сьогоднішня ситуація не дозволяє нам стояти на місці під власним портретом-іконою. Ми рухаємося в певному напрямі – у цивілізований світ. Гасло Леся «від… (ну, як би то сказати?) відчепіться від нас усі!» повертає нас у 1943 рік. Цивілізований світ інтегрований і навіть глобалізований. Ідеї «чучхе» – доля тоталітарних режимів.

Єдність із цивілізованим світом – то гарант нашої свободи. Але є ще одна єдність, про яку ми нечасто говоримо. То єдність із Богом нашим, який тільки й може зробити нас дійсно вільними. Через Нього, з Ним, у Ньому з причастям Святого Духа – вся слава Тобі, Боже-Отче Всемогутній! Вся вдячність Тобі за те, що Ти дав нам жити в часи свободи, за можливість висловлювати свої думки, за можливість любити свою Державу.

IMG_7275

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone