Софія Філоненко: Завдання українського масліту – не лише розважати, а й українізувати

Оновлено: 11.06.2012

Софія Філоненко з Бердянського державного педагогічного університету понад десять років досліджує масову українську літературу. Вона є автором монографії «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр», що торік вийшла друком у донецькому видавництві «Ландон-XXI».

Дослідниця оптимістично дивиться на перспективи української масової літератури: вона впевнена, що в Україні ще будуть бестселери, цікаві мільйонним аудиторіям. Утім застерігає від надмірного захоплення кількісними показниками, адже якість тексту важливіша за наклад. До Львова пані Софія завітала на запрошення Школи журналістики Українського католицького університету.

– Пані Софіє, у своїх дослідженнях Ви вживаєте формулювання «масова література в Україні». Чи тотожне воно до поняття «українська масова література»?

– Ні, не тотожне. Масова література в Україні – це вся масова література, передусім перекладна: з англійської, німецької, французької та інших мов. Це також російська масова література, яку споживає наша аудиторія. Українська ж виділяється за національною ознакою, але не за мовною. В моєму дослідженні йдеться також про російськомовну українську масову літературу. Я вважаю, що письменник є  українським, якщо він працює в Україні, вписаний в український культурний простір і сам визнає себе його частиною, себто ідентифікується саме з українською культурою. Тим більше, якщо це письменник комерційно успішний і пише цікаві тексти, як Андрій Курков, Сімона Вілар, Юрій Макаров, Лада Лузіна та інші.

 

– Микола Рябчук у своїй нещодавній лекції зазначив, що у сучасних умовах українська культура здатна витворити літературу елітарну, але не масову. На його думку, українська масова література не здатна конкурувати з російською. Як аналогію він навів Канаду, де власна масова література є маргінальним явищем через сусідство з імперською – в культурному сенсі – Америкою. Чи коректною, на вашу думку, є його оцінка?

– Категорично не можу погодитися з цією тезою Миколи Рябчука. Я взагалі не поділяю всіх цих ремствувань і ламентацій про те, що у нас відсутня масова література, чи що вона приречена як проект від початку. Я – оптимістка. За цим питанням я стежу вже десять років, і бачу, як поступово масова література розвивається. Останніми роками цей розвиток нагадує снігову кулю: з’являється більше імен, проектів, цікавих серій, масова література опановує  нові жанри, форми, формули, формати. Тому я вважаю, що вона має дуже гарне майбутнє. Я вірю у творчі можливості українського народу, який може витворити свою масову літературу. Оригінальну і конкурентоспроможну, навіть не зважаючи на засилля російського імпорту чи на транснаціональні корпорації, які з Заходу намагаються опанувати наш книжковий ринок. Думаю, ми обов’язково матимемо свою масову літературу.

 

– А чим оригінальна сучасна українська масова література? Що відрізняє її від того ж російського масліту, який заполонив український книжковий ринок?

– Про оригінальну національну масову літературу говорити важко, адже вона є засадничо космополітичною, інтернаціональною. Це універсальні культурні знаки, які мають бути зрозумілими всім. Наприклад, на Заході є Джеймс Бонд, а в нас – герой-легіонер у романі «Елементал» Василя Шкляра, який по суті є локалізованою версією Бонда.

Чи може українська література витворити щось оригінальне? Мені здається, що для цього дуже багато можливостей. У нас є цікаві сетинги – Київська Русь, доба козаччини, а також уся наша нижча міфологія, демонологічні образи, що можуть служити матеріалом для фентезі. Наразі я не бачу оригінальної власно української формули, але йде тривалий процес накопичення текстів та імен, що з часом неодмінно приведе до нової якості та появи самобутнього жанру чи формату.

Наша національна специфіка – у нетиповому завданні, яке покладається на українську масову літературу. Адже в усьому світі вона радше виконує розважальну чи психотерапевтичну функцію, а в нас вона ще й має місію – українізувати середовище та створити собі самій україномовного читача.

 

– Отже, україномовний детектив або фентезі може стати бестселером? Чи залежить від мови успіх масового твору в Україні?

– Зараз, коли більшість населення вже достатньою мірою володіє і російською, і українською, мова не є найважливішим. Чинник номер один – якість тексту. Він має бути справді читабельний, написаний гарною мовою, мати цікавих героїв і динамічний сюжет. Ще одна складова – оригінальна промоція, в яку потрібно вкладати певні кошти. За цих умов україномовний твір, звісно, може стати бестселером.

 

– Наскільки українська масова література є повноцінною жанрово й тематично?

– Мене взагалі дуже непокоїть термін «повноцінна», адже він пов’язаний з концепціями Дмитра Чижевського, що писав про неповноту української літератури. Мені ж теоретично ближча позиція Григорія Грабовича, який говорить, що кожна література має унікальні внутрішні закономірності розвитку. Тож ми не маємо міряти наше національне письменство мірками, наприклад, німецькими, французькими, британськими чи американськими. Ми маємо свій шлях розвитку, свою специфіку. Наша література повна від початку, й не можна говорити, що їй чогось бракує, що вона неповноцінна у жанровому чи тематичному сенсі.

 

– На Заході книжка-бестселер – це тираж плюс медійний розголос. Наскільки ця формула успіху застосовна до української ситуації?

– Не варто зводити все до накладів. У нас звикли оперувати цим поняттям – мовляв, якщо вийшло лише тридцять тисяч примірників, це не бестселер. Ми маємо досвід «Клубу сімейного дозвілля», який продав понад мільйон примірників творів своєї авторки Сімони Вілар. Вони користуються величезним попитом у книгарнях. Мені здається, що наклади – не головна проблема української масової літератури. Важливішим є якісний текст, здатний полонити уяву читача. Що ж до медійної складової, то, на мою думку, наші медіа цілком готові до появи бестселера. Якщо такий текст з’явиться, промоцію вони йому забезпечать.

 

– Чи можна говорити про моду на літературу? І яка література у моді зараз в Україні?

– Мода, звісно, існує. Здіймаються хвилі – приходять певні автори чи формули, стають дуже популярними, потім їхня популярність минає, з’являються нові. Це нормальний процес. В Україні суспільство дуже атомізоване, розбите на групи та підгрупи, тож для кожної, можливо, літературна мода своя. Наприклад, одні молодіжні субкультури можуть захоплюватись «Сутінками» Стефані Маєр, інші ж із задоволенням читатимуть «Мексиканські хроніки» і «Подорож на Пуп Землі» Максима Кідрука.

 

– Кого з сучасних українських письменників можна назвати обличчям масліту?

– Перш за все, Андрія Кокотюху. Для мене це ідеальний зразок масового автора – в тому сенсі, як відчайдушно він бореться за свій мільйон. Мільйон читачів, мільйон, зароблений на продажі книжок. Він працює дуже професійно і системно, за що в одній публікації його назвали «текстарбайтером», себто ремісником від літератури. Але його детективи з кожним роком, із кожним новим виданням справді стають ліпшими. До того ж, він устигає працювати як критик, веде проект «Кримінальне чтиво» на «Буквоїді». У своєму дослідженні я називаю Андрія «лицарем сучасного українського детективу», бо він завзято захищає цей жанр від усіх нападок і гаряче стверджує потребу професійної критики детективів. Це справді заслуговує на повагу.

Із молодших авторів мені дуже симпатичний Максим Кідрук. Ми з ним особисто знайомі – він приїжджав до Бердянська, мав зустріч із читачами. Молодий, цікавий, говіркий, ризиковий, авантюрний. У нього цікаве, яскраве життя. До того ж, не будучи філологом, він усе ж уміє вдягти своє життя у гарну літературну форму, тож його травелоги читаються запоєм.

 

– Чи є в Україні письменники, чиї твори, на вашу думку, могли би бути цікавими для європейського читача?

– Ну чому «могли би бути»? Твори Андрія Куркова успішно продають у Європі. На увагу європейського читача заслуговує й Сімона Вілар. Вона справді талановита, – пише у жанрі любовно-історичного роману: з одного боку, це прецікаві любовні сюжети, з іншого, як історик вона вміє створити історичне тло. Її сетинги – середньовічна Англія, Нормандія, навіть Київська Русь. До того ж, її твори – «унісекс»: вони цікаві й мені, й моєму чоловікові, але ми маємо різні погляди. Мені цікаві любовні елементи, а коли у книзі починають штурмувати фортецю або змальовувати спорядження рицаря на турнірі, я гортаю сторінки або читаю за діагоналлю. Мій чоловік – навпаки, читає батальні сцени й гортає «любовні шури-мури». Мені здається, ця авторка могла б мати успіх за кордоном. Любовно-історичним романам американських і британських авторок бракує сюжетної інтриги та яскравості, вони пишуть про середньовіччя дуже схематично. Натомість у Сімони Вілар урівноважені історія, пригоди й романтика.

 

– За тематикою й фабулою твори українського масліту ближчі пострадянському чи європейському читачеві?

– Як на мене, пострадянському. Середовище накладає великий відбиток. Є така річ у масовій літературі – «поетика повсякдення»: читач мусить бачити, чим живе. Згадки про сучасних зірок, спортсменів, якісь упізнавані особливості харчування та дозвілля забезпечують художню комунікацію, контакт між автором і читачем. Тому, звичайно, ті, хто працює на пострадянському просторі, краще сприймаються саме в цьому середовищі.

 

– Ви працюєте над докторською дисертацією «Ґендерний дискурс сучасної української масової літератури». Хто сьогодні репрезентує жіночу літературу в Україні? Які особливості української жіночої прози?

– Є дуже цікава «Серія з дельфіном» Лесі та Орисі Демських – любовні романи «Афера на віллі», «Паризьке кохання» і «Троянди в супермаркеті». Вони побудовані суто на стереотипах: видавці зізнавались, що взяли посібники з написання дамських романів і, згідно з їх рекомендаціями, створили ці коротенькі тексти. На жаль, серія обірвалась, не дійшовши до логічного завершення, через брак коштів під час фінансової кризи.

Справжня королева української мелодрами – Леся Романчук із Тернополя – створила прекрасний цикл із восьми романів «Не залишай». Також варто відзначити твір Наталки Шевченко (Очкур) «Містичний вальс», написаний у жанрі любовного роману з елементами фентезі. Це щось на зразок «Сутінок» Стефані Маєр, хоча тут немає вампірів чи демонів, натомість є альтернативна реальність, куди переносяться герой і героїня.

Особливості української жіночої прози визначаються поточним станом колективної фантазії про «ідеального чоловіка». Поняття «ідеальний чоловік» історично змінне – очевидно, що кожне покоління має власне уявлення про те, яким він має бути. Зараз це європеєць, самореалізований фахівець, здатний до любові й піклування; чоловік, що прихильно ставиться до феміністичних поглядів, ідей і бажань своєї партнерки (або, принаймні, здатний їх терпіти),  готовий бути рівноправним у шлюбі. Як правило, це представник влади, але не олігарх, як у російській жіночій літературі, а міністр чи депутат. Із погляду психоаналізу влада – це символічна фігура батька. Отже, «ідеальний чоловік» може замінити батька й відповідно піклуватися про жінку.

 

– І на останок: на кого з українських авторів, які заслуговують на успіх у масової аудиторії, але ще не досить знані, ви б радили звернути увагу нашим читачам?

– Раджу бездоганні з погляду літературного стилю твори подружжя Валерія та Наталії Лапікурів. Хоч це й детективи, їх можна перечитувати багато разів, навіть знаючи розв’язку, – просто заради задоволення. Заглиблені у радянське ретро, ці тексти експлуатують ностальгію читачів за сімдесятими роками. У цих детективах багато історичних довідок і коментарів, виділених як паратекст. Там пояснено деякі реалії радянського життя – наприклад, чому в Києві не було кав’ярень, а там, де продавали каву,не можна було присісти, а лише пити навстоячки. До того ж, цікаві детективні сюжети, привабливий образ головного героя – чесного радянського міліціонера, супергероя та філософа-інтелектуала водночас.

 

Наталія Задорожня, магістерська програма з журналістики УКУ, спеціально для Zaxid.net

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone