Випуск-2015

4 липня 2015 року п’ятнадцятеро студентів набору-2013 магістерської програми з журналістики Українського католицького університету стали магістрами. 

Є один католицький університет між Польщею і Японією. Я хочу просити вас, щоб ви були гідні того, що ми разом починали. Щоб ми були гідні наших великих батьків. І щоб ми були готові свідчити, – звернувся до випускників Президент УКУ Владика Борис Ґудзяк.

Почесним гостем випускних урочистостей став редактор журналу The Economist, перший віце-президент Центру аналізу європейської політики, автор книжки «Нова холодна війна: як Кремль погрожує Росії та Заходу» Едвард Лукас. Його промова (український, англійський текст) була присвячена цінностям видання, в якому він працює, але також і тим цінностям, які ми сповідуємо та пропагуємо в Українському католицькому університеті.

Ігор Балинський, керівник Школи журналістики УКУ, говорив у своїй промові про особливу місію студентів набору 2013 року, що стали учасниками та співтворцями доленосних для України подій.

Сьогодні я втретє стою на цій сцені, аби сказати Слово в дорогу до випускників Магістерської програми з журналістики. Зізнаюся чесно, підготовка цього виступу далася мені важко. Ця важкість має багато причин, але одна з ключових – надто багато вмістилося в цих 2 роки, які пройшли з часу вашої Інавгурації. Я б навіть сказав – занадто багато. Тому мав, та й зараз маю, вагання, чи зможу виокремити головне, сказати найважливіше та найпотрібніше.

Почну з того, що своїм виступом я спробую закрити ваш гештальт – гештальт третього набору Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету.

Маю улюблене визначення журналістики, яке сформулював Ларрі Кінг. Він вважає, що справжня журналістика – це, передусім, вміння розповідати історії: цікаві, смішні, трагічні, повчальні, радісні чи сумні. І якщо до цього визначення журналістики додати дрібку психології, то ваш гештальт – це Історія дорослішання в часи революції та війни.

Влітку 2013 року ви стали першим набором, який ми сформували в умовах реального конкурсу – тоді на одне місце вступало більше двох абітурієнтів. Ми вибрали кращих і планували вас вчити журналістики: універсальної і відповідальної, соціальної та політичної, журналістики вчинку і дії. Однак ви були настільки різними, що в один момент нам здалося, що дати собі ради з цими хіпстерами та активістами буде практично неможливо :)))

Я досі не маю чіткої відповіді на питання, що стало поштовхом до вашого виходу на львівський майдан – передчуття протестного драйву чи інтуїтивне відчуття загрози? Зрештою, зараз це не має значення. Цей день став початком іншої Історії, де поруч все ще із хіпстерством та активізмом з’явилося місце для чогось нового – я б сказав, місце для нових смислів і сенсів. Вони з’явилися не одразу, а поступово.

21 листопада 2013 року Свобода стала вашим «енергетиком». Невдовзі ви задекларували: «Свобода, яку ми відчули ще тоді, вночі 21 листопада, дорогою до проспекту Свободи, рухала нами на майданах Львова та Києва. Не гасла, які з’явились уже потім, не промови зі сцен, які робили вже не ми, не стрічки, які хтось приносив, щоб ми пов’язували їх на свої рукави. Тільки ця нестримна свобода і відчуття творення чогось більшого».

В ніч на 30 листопада ви фізично відчули, що стали для системи загрозою, і вона вирішила вас ліквідувати.

В ніч на 11 грудня ви на власні очі побачили, що історія про 300 спартанців – не вигадка. 

16 січня 2014 року вас оголосили екстремістами, а ви відповіли: 

Мамо, я тепер екстреміст.

За усі наші люті гасла,

за шоломи, шарфи і маски

Мені світить до десяти.

Тож домів можу я не прийти.

 У системи окремий хист –

нам ламати хребти і ребра.

І сьогодні нам дуже треба

не віддати своїх під тиск. 

І який тепер сенс мовчати?

Я не маю чого втрачати.

Мамо, я тепер екстреміст.

19 січня пролилася перша кров і ця країна в одну мить стала іншою. Всі зрозуміли – по-старому тепер не вийде. 

20 лютого ви в один момент подорослішали, бо: «що ми взагалі могли знати про дорослість, поки не почали щодня змивати з себе запах вогню і смерті? Поки не звикли, не навчились, зрештою, з ним жити?».

А 22 лютого ви і ми перемогли.

Рівно рік від початку Майдану Ольга Перехрест написала: «Не варто повертатись до місць, які зберігають в собі минуле, і сподіватись, що це минуле оживе – в той самий спосіб, за тим самим сценарієм, що й колись. Бо історії починаються і закінчуються. На зміну приходять інші – кращі або гірші, з іншими героями, сюжетами та драмами…

Здається, ми все робили правильно. І, поверни знову минулий рік, я би вчинила так само. Наша історія була не про політиків і не про вибори, ба навіть не про війну і не про свободу. Це історія про дорослішання».

 Так, Олю, це Історія вашого дорослішання, яка, однак, лишень починається!

У вересні 2013 року під час вашої Інавгурації я говорив про 3 важливі речі, які, на мою думку, є суттю місії журналіста – мова йшла про Свідчення, Служіння, Спілкування. Тоді ці слова і для мене, і для вас були радше метафорами, маркерами, орієнтирами. Говорячи про них тоді, я й гадки не мав, що сьогодні говоритиму про їх матеріалізацію.

Історія вашого дорослішання розпочалася зі Свідчення – Свідчення Гідності на львівському та київському Майданах. Це – унікальний досвід, який доля дарує не кожному поколінню!!! Історія вашого дорослішання унікальна ще й тим, що вона триватиме далі – через Служіння та Спілкування. Ніхто не знає, якими вони будуть, це залежить тільки від вас.

Повертаючись до початку, до вересня 2013-го, хочу ще раз нагадати: справжня журналістика – це не рейтинги, тиражі, рекламні бюджети, розмір аудиторії. Це шанс один раз в житті одним текстом допомогти одній людині прийняти правильне рішення.

Журналістика – це професія одного вчинку, одного тексту, одного спілкування!!!

І ТАК УСЕ ЖИТТЯ!!!

Колись, але це буде дуже і дуже нескоро, апостол Петро біля воріт раю оголосить у радіомікрофон:

А тепер випускники Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету 2015 року – Артур Бобрик, Василь Возняк, Сергій Галун, Катерина Гладка, Софія Коваль, Тарас Малий, Олена Марченко, Катерина Недеснова, Ольга Перехрест, Оксана Піддубна, Андрій Приймаченко, Маркіян Прохасько, Юлія Сабадишина, Ірина Скіп, Надія Швадчак.

Коли, привідчинивши двері, він перепитає у вас пароль, дуже прошу, не забудьте його – СВІДЧЕННЯ, СЛУЖІННЯ, СПІЛКУВАННЯ!!!

ВСЕ: гештальт закрито. З Богом!

Поміж іншим у своїй промові Ігор Балинський процитував вірш Ольги Перехрест. Саме їй як старості групи випало промовляти слово випускника.

– Наш шеф, Ігор Балинський, казав, що журналістика – це вміння розповідати історії. Я ж минулої зими подумала про те, що кожна розказана історія насправді є історією про любов. Мені важко було писати це «вітальне слово», бо все, що могла сказати їм про любов, я вже колись написала.

Між собою ми часто говорили про те, що життя журналістів УКУ – це серіал-ситком. В ньому є все: яскраві персонажі, плутані сюжетні лінії, несподівані драми та дуже багато гумору. За логікою жанру, сьогодні – наша остання серія. Соколята вилітають з гніздечка, а далі почнуться титри.

Ці «випускні урочистості» є кінцем епохи «журналістів-2013». Хуторівка нарешті зможе відпочити від божевільного набору стейкхолдерів та співпричетних. Ми жартували, що наш курс можна було б назвати «не-журналістами» та, відповідно, стати «не-випуском». Річ у тому, що ми чомусь неодноразово ставали героями матеріалів, а не їх авторами.  А 21 листопада в календарі Школи журналістики взагалі має отримати назву «День стейкхолдера».

Мабуть, ми надто захопились славнозвісним «візьми і зроби», бо регулярно брали і робили.

Хоча поза очі нас все одно називатимуть «поколінням революції», мені б дуже хотілось, щоб ви запам’ятали нас не лише як «тих, хто робив Євромайдан» – а як репортерів, радійників, режисерів, есеїстів та спортивних журналістів.

Я можу без упину дякувати нашим викладачам – за ту роль, яку вони зіграли в нашому житті. Ваша увага та допомога часом була важливішою за ваші лекції. Побачити розчарування в вашому погляді було страшніше, ніж просто отримати незадовільну оцінку. А можливість просто вас обійняти – дорожчою за будь-яке заохочення. Нас не лише навчали та направляли. Нам допомогли стати собою.

Коли мене питають, що такого особливого в УКУ, я відповідаю, що це – атмосфера. Саме життя тут вчить не менше, ніж пари. Особливо, коли треба рятувати дедлайн  від провалу. Ми разом долали труднощі власних невдач та незібраностей. Ви би знали, скільки текстів було дописано лише завдяки дружньому копняку чи вчасно завареному чаю. :)

Важко перерахувати всі пригоди, в які ми примудрялись потрапляти разом: від Львова до Києва, від Харкова до Бухареста. Нам пощастило розділити чимало важливих спогадів. І кожну пережиту спільно ніч (на пам’ятнику Шевченка у Львові, на Майдані в Києві, в ньюзрумі на Хуторівці, в студенторіумі на Козельницькій чи на кухні на Пекарській) я не забуду.

Особисто для мене особливо цінною є довіра, якої я тут навчилась. Ця довіра могла бути рукою, яка виводить з натовпу на площі, або светром, яким тебе накривають, коли ти засинаєш в дорозі. Я мала щастя відчути той рівень близькості та взаєморозуміння, коли ти можеш довірити своєму напарнику та колезі все, включно з життям. Подібна довіра, професійна та особиста, вибудовується багато років. Тут вистачило двох.

Мені сумно від того, що ця історія завершується. Та я рада бути її частиною.

Щиро вірю, що кожне знання, яке ми отримуємо, та люди, яких ми зустрічаємо, так чи інакше згадаються через деякий час. Адже будь-який сюжет стає зрозумілим в самому кінці. Як в ситкомі.

Якщо журналістика – це розповідання історій, то цих двох років вистачило б на добру антологію. Якщо кожна історія зрештою є історією про любов, то я досі не знаю, як впорядкувати любов в абзацах та реченнях. Якщо наше життя дійсно стало ситкомом, то на цій останній серії всі будуть плакати.

Як писав один поет: «наша країна не настільки велика, щоб в ній розминутись». А як казав мій колега: «куди я тепер від вас дінусь». Я не бачу сенсу прощатись, бо все одно ще побачимось.

Але титри вже можна пускати.

Фото з випускних урочистостей на нашій Facebook-сторінці

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone

Партнери