Випуск-2017

IMG_3432

1 липня 2017 року дипломи магістрів журналістики Українського католицького університету отримали двадцятеро студентів п’ятого набору Школи журналістики УКУ. 

Сьогоднішнє «Слово в дорогу» має особливий контекст: цьогорічний випуск магістрів Школи журналістики УКУ є п’ятим від часу її створення.

Ваш випуск – це закінчення періоду становлення Школи журналістики. Періоду пошуків, експериментів, дорослішання, успіхів і помилок. Періоду яскравого, цікавого й надзвичайно насиченого. Періоду, за який ми і ви стали Магістерською програмою № 1 в Україні. Я сьогодні без вагань можу сказати, що Школа журналістики УКУ відбулася і це наша з вами спільна перемога!!!

Контекст закінчення 5-річного циклу спонукає до підсумків. Втім формат випускної промови не дає змоги цього зробити. Тому сьогодні спробую відповісти тільки на одне, але важливе питання: якою Школа журналістики УКУ стала за цих 5 років і завдяки чому?

Уже понад 25 років я є палким футбольним уболівальником каталонської «Барселони». Її гра – це насолода, емоції, адреналін; це особлива естетика та драматургія; це справжній театр, у якому однаково важливі не лише актори-футболісти, а й кожний уболівальник на гальорці Камп Ноу. «Барселона» – феномен у футбольному світі, однак лише спортивною магією його пояснити неможливо.

Девіз «Барселони» – БІЛЬШЕ АНІЖ КЛУБ. «Барселона» для Каталонії – це релігія, філософія, ідентичність і світогляд водночас. Тобто значно більше аніж просто гра.

Для усіх, хто працює у Школі журналістики УКУ, вона є чимось значно більшим аніж просто роботою. Не хочу лукавити й казати, що так ми планували від початку. Ні, так сталося, так склалося вже під час роботи. Поступово – від набору до набору, від випуску до випуску – ми зрозуміли, що мірило нашої роботи – не лише професійний результат: кого, чого і як ми навчили.

Це важливо, але не менш важливо те, чи закінчивши навчання студент відчуватиме себе частиною спільноти, яка формується довкола Школи; чи залишиться він небайдужим до того, що і як тут відбувається; чи буде він готовий допомогти, якщо виникне така потреба.

Сьогодні для багатьох випускників Школа журналістики УКУ стала тим місцем, яке вони пам’ятають і до якого повертаються – як викладачі, як тренери, як друзі. Це, на мою думку, – один із найважливіших наших здобутків.

Ми стали чимось більшим аніж просто освітньою програмою!!!

Орієнтовно рік тому перший віце-ректор УКУ Тарас Добко запропонував зустрітися і обговорити зі студентським деканатом, духовно-пасторальним відділом те, як нам вдається за 2 роки перетворити групу незнайомих поміж собою, різних професійно, географічно та ментально студентів на спільноту небайдужих і відповідальних, вмотивованих та амбітних молодих людей.

Тоді я відмовився від Тарасової пропозиції, відповівши, що не знаю, як це сформулювати, і не впевнений, що зможу пояснити чому і як це працює. Але відчуття того, що необхідно знайти відповіді на ці питання, залишилось.

Тож що потрібно, щоб студенти стали професійною та небайдужою спільнотою однодумців?

Передусім потрібно ЛЮБИТИ!

Легко любити за щось. Складно, але важливо любити всупереч.

Любити – це не карати, навіть якщо увірвався терпець. Любити – це постійно намагатися зрозуміти. Любити – це пробачати і пробачати неодноразово.

Любити – це сподіватися. Любити – це не наказувати, не змушувати, а дати нагоду проявити себе. Любити – це мотивувати.

Любити – це мистецтво чекати. Любити – це захистити, дуже часто від самого себе.

А ще любити – це ВІРИТИ!

Вірити – це коли ти вночі вкотре редагуєш студентський текст, а завтра він «назбирує» десятки тисяч переглядів.

Вірити – це коли твою увагу й терпеливість під час створення фільму зал винагороджує оплесками.

Вірити – це коли саркастично-іронічна оцінка студентського репортажу перестає бути частиною образу «поганого поліцейського», а стає найнеочікуванішим компліментом.

Вірити – це коли за маскою блазня та пофігіста ти бачиш цікавого й талановитого студента.

Вірити – це коли ти відраховуєш студента, сподіваючись, що він повернеться.

А ще вірити – це ТЕРПІТИ!

Терпіти, коли опускаються руки. Терпіти, коли в усіх опустилися руки.

Терпіти, коли не розуміють. Терпіти, коли провокують.

Терпіти – це не жаліти себе. Терпіти – це вміння тримати удар.

Терпіти – це доводити справу до кінця.

Усе, про що я говорив, не є рецептом успіху. Це радше опис процесу, який є важливою передумовою майбутнього результату.

Робота кожного викладача та працівника Школи журналістики УКУ вимірюється двома простими категоріями: перемога чи поразка.

Кожний текст, який опублікував студент, відео чи мультимедійна історія, кожна здобута нагорода, кожне стажування – це передусім його особиста перемога, яким би не був наш вклад у неї.

Кожний зірваний дедлайн, неподана заявка на конкурс, пропущений майстер-клас, неякісно виконане завдання, пасивність, лінь, кожне відрахування – передусім наша поразка.

Це означає, що десь ми не дотерпіли, десь не повірили, десь недомотивували.

Якщо йти за алфавітом, то у вашому наборі Остап Яриш був 96 студентом Школи журналістики, але став її 84 випускником. 96 мінус 84 дорівнює 12.

12 – це кількість наших найболючіших поразок. Деякі ми змогли відіграти, деякі сподіваємося відіграти в майбутньому. Але є і такі, які залишаться поразками.

Однак розуміння і визнання цього робить нас сильнішими. Тому в балансі наших перемог і поразок перемоги мають переконливу перевагу.

Найпринциповішим суперником каталонської «Барселони» є мадридський «Реал» – заможний і пихатий столичний клуб, який заснував король Іспанії. «Реал» має звичку дивитися на своїх суперників зверхньо, ніби демонструючи свою королівську породу. І лише «Барселона» не звертає на це уваги, бо є, як ви пам’ятаєте, більше аніж клубом.

На Камп Ноу є традиція: після того, як «Барса» в матчі з «Реалом» забиває четвертий гол, вболівальники встають і підіймають долоню правої руки. Цей жест називається «МАНІТА». Так каталонці вимагають п’ятого гола у ворота королівського клубу, що стане свідченням беззаперечної перемоги та повної переваги над одвічним суперником.

Сьогодні ви, студенти п’ятого набору, у п’ятий рік існування Школи журналістики УКУ стали нашою найбільшою та беззаперечною перемогою. Я підіймаю долоню правої руки і з приємністю кажу: МАНІТА, п’ятий випуск Школи журналістики УКУ – це Сніжанна Беляєва, Анна Чуданова, Альона Вишницька, Вікторія Пархоменко, Марія Педоренко, Оксана Мамченкова, Єлизавета Сокуренко, Олена Зашко, Уляна Іванишин, Роксолана Мудрак, Вікторія Хорошун, Андрій Сеньків, Остап Яриш, Діана Колодяжна, Тетяна Столярова, Катерина Старокольцева, Петро Ткачишин, Юлія Кушнір, Данило Горлач, Наталія Дихно, Артур Корнієнко.

У чомусь Школа журналістики УКУ схожа на «Барсу»: за цих 5 років ми стали чимось більшим аніж просто освітньою програмою – ми стали унікальною спільнотою зі своєю філософією, світоглядом, цінностями та принципами.

Та ми не маємо свого «Реалу» – НАШИМ ОДВІЧНИМ СУПЕРНИКОМ Є МИ САМІ !!!

Я хочу, щоб ви це запам’ятали. Запам’ятали для того, щоб у своєму професійному житті в кожному принциповому двобої зі своїми слабкостями, страхами та проблемами ви завше здобували переконливу перемогу!!!

З БОГОМ!!!

Як усе починалося

Фото з випускних урочистостей на нашій Facebook-сторінці

_MG_2073

Такими вони були за часів навчання у Школі журналістики УКУ:

Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VKEmail this to someone

Партнери